Нещодавно мій батько помер. Пішов, як і мама перед цим. Тепер я стала офіційною сиротою. Від батьків мені залишилася тільки квартира, тож я і вирішила оформити її на себе. Співмешканку тата я звідти вигнала. Ми з нею ніколи не були у хороших відносинах. Та й прав на житло вона не мала ніяких, бо з батьком вони навіть не розписувалися. Жили у цивільному шлюбі.
Коли мені було 8 років, зі світу пішла моя мати. Батько важко переживав утрату. Все забирали нерви і сил на доньку не залишалося. Він це розумів. Тож вирішив віддати мене бабусі. Жилося мені непогано. Навіть навпаки, старенька всю душу в мене вкладала. Але мені все одно хотілося до тата. Хотілося до своєї сім’ї. Подібне проживання віддаляло нас із батьком. і я це відчувала. Тож не хотіла, щоб, коли виросту, ми стали геть чужими людьми.
Відійшовши від утрати, батько вирішив заповнити внутрішню порожнечу. вІдволіктися. Почати нове життя. Він наполегливо шукав нову обраницю. Їй у тата було вдосталь. Але довго ті з ним не затримувалися. З деякими я була знайома, але сенсу це не мало. Рано чи пізно вони йшли. Варто зауважити, що батько не забував і про мене. Йому було важливо, аби нова дружина сподобалася мені.
Тож, коли мені виповнилося 13 років, тато привів у наш дім Валентину. Вона видала\ся мені непоганою дівчиною. Любила татка, добре ставилася до мене. Хазяйновита, щира, привітна – усе підходило. Кращої годі було шукати.
Але, як виявиться згодом, усе це Валя робила для того, щоб затриматися у нашій сім’ї. Щоб батько повірив, начебто вона такою буде завжди. Втім, уже згодом у домі з’явилися нові правила, які встановлювала нова татова обраниця.
Тепер Валентині постійно щось не подобалося. Вона ставала причиною усіх сварок в домі, а викручувала все так, наче винною була я. Через це у мене сильно зіпсувалися стосунки із батьком. Він не хотів слухати моїх заперечень. Вірив новій співмешканці, бо вона доросла і розумна жінка. А я ще геть дитина.
Згодом жінку почало обурювати, що її дитина живе у мами, а не з нами. Мовляв, а чому твоїй доньці можна жити з тобою, а моє дитя деінде. Тоді батько й вирішив віддати мене до бабусі. Зібрав речі, відвіз і обіцяв навідувати.
Мені було важко адаптуватися до таких змін знову. Довелося і друзів нових шукати, і школу змінити. Нелегко це все було. Але батька подібне не цікавило. Він кілька разів приїжджав до мене, а потім наші зустрічі пішли нанівець. Про доню він зовсім забув.
Усе змінилося тільки тоді, коли мені було майже 20 років. Ми знову почали ладнати і старалися знайти спільну мову. З Валентиною я не спілкувалася взагалі. Знала, що вона і досі живе з батьком. Тому, коли той запропонував повернутися додому, я категорично відмовилася. На той час я вже навчалася в університеті в іншому місті й жила у гуртожитку. Тож без даху над головою не сиділа.
Після закінчення ВИШу я знайшла собі хлопця. Ми позустрічалися трохи і вирішили одружитися. Так я створила власну сім’ю. З часом народила дитину. Це розбудило у мого батька інстинкт дідуся. Він почав приїжджати до мене частіше, щоб побачити онука. Часто няньчився з дитиною, привозив гостинці, розпитував, чи потрібно чимось допомогти. Я була щаслива, що все потроху налагоджувалося.
Але через пів року тато захворів. Недуг виявився серйозним і довелося доглядати за чоловіком. Цим, звичайно ж, займалася я, бо у Валентини раптом виникли нагальні справи і їй довелося поїхати з міста.
А коли жінка повернулася, то батько уже був мертвий. Ми чоловіком робити все можливе, аби продовжити його перебування на цьому світі, але хвороба прогресувала. Валентина ж одразу заявила, що у смерті батька винна я. Значить так доглядала. І взагалі хворобу провокували нерви, а тато, начебто, найбільше нервувався тоді, коли я пішла не захотіла повертайся додому. Таке було навіть смішно слухати.
Організацією похорону та поминків займалися ми з чоловіком. Співмешканці батька було на те байдуже.
У спадок від батька мені залишилася квартира. Частина від нього, а частина від матері. Тому тепер я була повноцінною власницею майна. Хотілося якнайшвидше оформити все на себе, щоб мати документи на руках. Довго не думаючи, я вирушила до нотаріуса.
Валентині таке не сподобалося. Спочатку вона не вірила, а потім я попросила її звільнити квартиру. Вона довго опиралася, погрожувала, що до суду подасть. Втім, ми обидві знали, що справу вона програє. Батько з нею навіть не розписувався, тому жодних прав на майно вона не мала.
Але здивувало мене інше. Більшість моїх родичів були на боці співмешканки батька. Вони стверджували, що я вчинила не по-людськи. І половину слід було залишити Валентині. Але я вважаю, що вчинила правильно.
А як на місці героїні вчинили б Ви?
Доводилося Вам брати участь у майновій суперечці?
