Мої батьки ніколи і нічим мені не допомагали в житті. Тільки-но мені виповнилося 18 років – одразу виставили за поріг зі словам: “Почалося доросле життя, тож ми більше не повинні про тебе піклуватися”.
З того моменту я зрозуміла, що можу покладатися лише на себе і на Бога.
Потроху почала вставати на ноги. Сама вступила до технікуму, отримала кімнатку в гуртожитку, потім і підробіток собі підшукала.
Бувало таке, що грошей навіть на їжу бракувало. Одного разу не витримала і зателефонувала найріднішим:
– Мамо, тату, вишліть мені, будь ласка, бодай 100 гривень. Мені їсти нічого.
– Доню, вчись давати собі раду сама! Не маєш – знайди у кого позичити.
Я й знайшла – свого однокурсника Павла, який невдовзі став для мене не просто другом, який завжди готовий прийти на допомогу, а коханим чоловіком, якому я могла довірити усі свої секрети.
Не минуло року, як ми побралися.
Його життєва ситуація була дуже схожа на мою. Батьки й чути про нього не хотіли, доки він не стане, за їхніми словами: “Схожим на нормальну людину”.
Ми з Павлом іще ті трудяги. Робили все, аби влаштувати своє життя якнайкраще. І нам таки це вдалося!
Вже за 10 років у нас була власна квартира, якісна автівка, а головне – 2 щасливих і здорових діток, яким ми пообіцяли подарувати найвеселіше дитинство, про яке самі колись мріяли.
Тепер, коли я успішна, молода і досить заможна, мої батьки згадали про моє існування. Щодня телефонують, розпитують про онуків.
А нещодавно мати заявила, що вони з батьком мріють переїхати до нас в Одесу і жити разом з нами у нашій просторій квартирі, мовляв із дітьми допомагатимуть, бо як же малюки ростуть без опіки бабусі?
Я була вражена. Ледь стрималася, аби не наговорити матері зайвого.
– Ні, мамо, з нами ви не житимете. І допомоги моєї не чекайте. Я на світ не просилася. Ви ж мене народили, а виховати і викохати забули. От і я пам’ятати про вас не збираюся. Побачимося, як завжди, наступного року.
Я кинула слухавку, бо мені навіть не цікаво було слухати, що вона мені скаже.
Мабуть, знайдуться ті, хто буде засуджувати, казати, що я безсердечна. От тільки мені геть не соромно за мій вчинок. Я вважаю, що все зробила правильно. Мій чоловік теж на моєму боці.
Для мене – це головне.
Чи правильно вчинила головна героїня?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
