Бог втомлено схилив голову.
— Петре, на сьогодні все?
— Ні, Боже, ще душі з Київщини на суд чекають.
— Буча і Ірпінь? Усе очевидно – їм належать найкращі місця у Раю.
— Без суду? Боже, Ти навіть не покажеш їм їхніх гріхів?
— Вони усе спокутували. Петре, ти ж пам’ятаєш, що нема любови більшою за ту, коли хто душу віддасть за друзів своїх. Їхня жертва за увесь український народ сповнилася.
— Справедливий Ти, Боже, але є одне але… Ті люди відмовляються насолоджуватися відпочинком у Раю.
— Тобто? Хіба ж так буває? Це вперше, відколи я створив Землю. Запроси їх до мене на зустріч.
До кабінету зайшли душі. Змучені, посірілі – так буває, коли помираєш мученицькою смертю.
— То ви не хочете до раю? – здивовано спитав Бог.
— Боже, хочемо, звісно, хочемо. Але хіба ж ми можемо насолоджуватися Райським відпочинком, коли мусимо допомогти нашій рідній землі? У нас війна, там наші сім’ї, наш народ. Не буде нам спочинку, поки нашу землю топче окупант.
— Але я не можу вас оживити, – розвів руками Бог.
— І не треба, – виступила вперед маленька худорлява дівчинка, — Ми так підемо. Я полечу до Європи. Блукатиму містами і заглядатиму людям в очі – нехай відчувають, що газ подорожчав заради таких, як я. Я гойдатиму їхніх дітей і співатиму колискову, яку мене вчила мама – про Україну, про мир, про добро. Щоб ніхто і ніколи не засумнівався: їхня допомога – цінна.
— А я, – озвалася молода жінка, – піду до європейських політиків. Розповідатиму їм ночами, як мені боліло. Як було страшно. Страшно і боляче. А потім страх кудись зник. І я плюнула нелюду в обличчя. Він їздив по моєму тілу танком. А я так хотіла плюнути в нього ще раз, але не могла – душа вже високо летіла. Я буду розповідати їм, чому нам потрібне їхнє озброєння. Заради мене. Заради таких, як я.
А я піду до військових Європи, – мовив чоловік із сивими скронями, – розкажу, як я їхав за хлібом. Як серце моє прошила куля. Через спину. Звертатимуся до їхньої гідності і честі, до людяності. Нагадаю про закони війни. І покажу, що коїться зараз в Україні.
— І я, і я, і я піду, – загудів хор голосів.
— Ми всі підемо. Це ж наш обов’язок. Живі ми чи мертві, але ми українці! Боже, нехай буде Твоя воля, але дозволь нам повернутися в Твої солодкі обійми після перемоги.
— Дозволяю, летіть. Будете український янгольським батальйоном.
Бог махнув рукою і відвернувся. Святий Петро побачив, сльозу, що от-от скотилася б із вій.
— Тепер ти розумієш, Петре, чому вони заслуговують на рай, без суду?
— Розумію, Боже. Бо вони уже янголи. Янголи-охоронці України.
Чи сподобалася Вам ця історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
