«Дідусю, я не вберегла твою колекцію» – прошепотіла сумно. «Знаю. Не дорікай собі, а головне, не втрачай свою доброту і віру в людей. У будь-якому випадку, хороших людей набагато більше ніж поганих

Лікарняне життя можна порівняти з вокзалом. Персонал постійно кудись поспішає, а пацієнти, цілодобово розповідають один одному байки про своє життя. Тут свої правила і звички. Нерідко трапляються любовні пристрасті, інтриги …

– Анно, ти чому додому не йдеш? Чергування закінчилося давно! – запитала Катерина Іллівна, старенька санітарка.

– Я сьогодні Тоню заміняю, у неї вдома проблеми якісь, – пояснила дівчина.

– Коли ти вже розуму наберешся? – похитала головою бабуся. – Тонька використовує тебе, а ти вуха розвісила і виконуєш будь-які забаганки. Подумати тільки, чергувати дві доби! Так ніякого здоров’я не напасешся.

– Мені не важко. Все одно вдома немає що робити, – посміхнулася Аня.

Дівчина дійсно була дуже доброю і завжди поспішала прийти на допомогу. Природно, її добротою часто користувалися співробітники. Вона без всяких проблем могла виконати чужу роботу, а також підмінити колег.

Аня працювала медсестрою другий рік. Дівчина була повною сиротою. До недавнього часу, вона жила разом зі своїм дідусем, відомим колекціонером в місті, Іваном Михайловичем.

Рік тому його не стало, і Аня залишилася зовсім одна. Дід залишив внучці непогану спадщину. Велика, трикімнатна квартира була заставлена ​​цінним антикваріатом і картинами.

У неї кілька разів намагалися купити колекцію діда, але дівчина була категорична в цьому питанні. «Вибачте, але пам’ять про рідну людину не продаю!»- відповідала вона.

Анюту в відділенні любили всі пацієнти. Дівчина завжди посміхалася кожному з них, підтримувала морально. Доходило до того, що Аня почала підгодовувати самотніх людей похилого віку, приносячи домашню випічку та варення.

«Анно! Ти наше миле янголятко! Що б ми робили без тебе?» – невпинно повторювали вдячні пацієнти.

Дівчина не відрізнялася яскравою зовнішністю. Можливо тому, була до сих пір одна. Хоча було в її карих очах, щось таке, що вабить … А маленькі веснянки на білому, мармуровому личку надавали особливого шарму.

– Привіт, Миколо! Завтра на виписку? – посміхнулася Анна чоловікові.

Микола вже третій тиждень лежав у них з травмою коліна. На вигляд чоловікові було років сорок, хоча за документами він був значно молодший. Можливо сиве, кучеряве волосся надавало йому більш дорослий, серйозний вид.

За його розповідями, Коля був колишнім футболістом, а зараз тренував юнацьку збірну в своєму місті.

– Так, тільки дуже невчасно мене виписують. Мені б ще затриматися на тиждень. Може допоможете? Поговорите з головним? – хлопець посміхнувся.

– На жаль, не! Василь Кузьмич у нас дуже строгий, і такими справами займатися не буде.

Він навіть розмовляти не стане з цього приводу. А що сталося? Ваша нога повністю зажила.

Чесно кажучи, вам вже давно пора додому, – сказала Аня.

– Я ж приїжджий, мені не можна зараз їхати з міста. Розумієте, брат мій рідний буде тут проїздом через три дні. Дуже хочу побачитися з ним, адже ми кілька років не бачилися, – важко зітхнув Микола.

– Шкода, звичайно … Так може вам номер в готелі зняти на кілька днів? На мою думку, відмінний варіант! – радісно сказала Аня.

– На жаль, не маю грошей. Всі гроші пішли на лікування … Гаразд, поживу на вокзалі трохи …, – сумно посміхнувся Микола.

– Та що ви? Який вокзал? Тим більше після вашої травми! – вигукнула дівчина. – Гаразд, якщо вже дійсно безвихідна ситуація, можете пожити у мене кілька днів. Я все одно днями на роботі.

– Це, напевно, не дуже зручно буде … Мені не хочеться вас турбувати.

– У мене квартира простора, так що помістимося удвох, – засміялася дівчина. – Не можу ж я допустити, щоб ви тинялися на вокзалі!

– Дякую, Анно! Буду дуже вдячний. Правду кажуть, ви справжній ангел в людському обличчі!

У цей момент до посту підійшов лікар. Він кинув зневажливий погляд на Миколу, і почав лаяти медсестру:

– Ганна! Ви зовсім на годинник не дивитесь? Я вже пів години чекаю вас в процедурній, а ви спокійно фліртуєте на робочому місці!

– Я не фліртую. Просто заговорилася, вибачте мені …

Анна відразу ж змінилася в обличчі при вигляді Антона Владиславовича. Річ у тому, що вона давно і безнадійно була закохана в молодого, гарного хірурга. Дівчина розуміла, що лікар ніколи не подивиться на неї як на жінку, адже у такого красеня, напевно ціла черга наречених красунь стоїть. Куди вже їй змагатися з ними …

А через три дні, весь персонал відділення був здивований тому, що Анна не вийшла на роботу. Навіть її бабусі стояли біля вікна, і з тугою виглядали улюблену медсестричку. На телефонні дзвінки дівчина так само не відповідала.

– Треба щось робити! З нею явно щось сталося! – заметушилася Катерина Іллівна в ординаторській. – Шкода, що у мене чергування, так би збігала до неї.

– Не смішіть народ! – посміхнувся хірург, Антон Владиславович. – Поки ви збігаєте, пару днів пройде. Гаразд, пишіть адресу. Я закінчив чергування, заїду до неї.

– Спасибі тобі, Антоне! Тільки відразу подзвони нам. У мене прям душа не на місці! – попросила Іллівна.

– Не турбуйтеся, подзвоню! – вимовив хлопець, і вийшов з ординаторської.

Антон Владиславович, довго дзвонив і стукав у двері за якими була повна тиша. Він уже збирався йти, але раптом помітив, що двері не замкнені.

– Аня! Ти вдома? – хлопець увійшов до передпокою. Йому ніхто не відповів. Антон вирішив обстежити кімнати.

Увійшовши до зали, він побачив дівчину. Аня сиділа за столом, і дивилася в одну точку.

– Ганна! Що з тобою? Ти чому на роботу не вийшла? – строго запитав лікар.

– Антон? Ви як тут? – дівчина подивилася на нього заплаканими очима.

– Чому ти плачеш? Можеш пояснити? Її все відділення чекає, а вона сидить і плаче! – обурився чоловік.

– Дідусева колекція … Її більше немає! – відчужено вимовила Ганна.

– Тобто як немає? Куди ти її поділа?

– Мене обікрали…

– Цікаво. Хто обікрав? Що говорить поліція?

– Нічого не говорить. Я не заявляла …

– Ти божевільна? Чому не заявила? Хто тебе обікрав, ти знаєш? – влаштував допит Антон.

– Я сама винна. Пустила його пожити на пару днів, не хотіла, щоб він на вокзалі сидів. Адже у мене все одно місця багато …

– Кого? Кого ти пустила? Ім’я його відоме? Або ти просто підібрала якогось знедоленого на вулиці? На тебе це дуже схоже!

– Це Микола, спортсмен. Він у нас лежав у відділенні.

– Аня, який спортсмен? Зніми нарешті свої рожеві окуляри! Ти його наколки бачила? У нього ж на обличчі написано, що він кримінальник!

– Нічого у нього не написано. На вигляд навіть дуже пристойний, інтелігентний чоловік.

– Чому в поліцію не повідомила? – вже кричав Антон.

– Не знаю, боялася зіпсувати людині життя …

– З тобою все зрозуміло. Гаразд, постараюся за своїми зв’язками з’ясувати хто він і звідки. Ну, а на роботу чому не пішла?

– Мені зараз нічого не хочеться! – знову заплакала Аня.

– Бачиш яка ти егоїстка! А там між іншим бабульки твої улюблені чекають тебе. Від вікна не відходять! – вирішив натиснути на жалість.

– Правда? Гаразд, зараз я швидко зберуся! – сказала дівчина, і побігла вмиватися.

Весь день, Ганнусю ніхто не впізнавав. Дівчина мовчки виконувала свою роботу, але ні з ким не розмовляла й не посміхалася. В її сумних очах не було колишнього блиску і життєрадісності. Складалося враження, що її «ангельські крила» хтось обрізав …

Пізно ввечері, дівчина задрімала прямо на посту. Уві сні вона побачила дідуся. Іван Михайлович посміхався, і гладив її по голові. Як колись в дитинстві.

«Дідусю, я не вберегла твою колекцію» – прошепотіла сумно. «Знаю. Не дорікай собі, а головне, не втрачай свою доброту і віру в людей. У будь-якому випадку, хороших людей набагато більше ніж поганих. Розправ свої «крильця», і ні про що не шкодуй!» – дідусь посміхнувся, і поцілував внучку.

Анна прокинулася, і згадавши свій сон посміхнулася. «Дідусю, так і залишився добрим. Навіть не образився через колекцію», – розчулювалася дівчина.

Вранці до неї підбігла Антоніна. Жінка як завжди була спантеличена своїми проблемами.

– Анно! Виручай! Підміни мене на ніч. Чесне слово, сьогодні ввечері, вирішується моя доля! – вигукнула ефектна брюнетка.

– Тоня, бюро добрих послуг закрито! Аня ввечері зайнята, вона йде зі мною в театр! – вимовив Антон Владиславович.

В ординаторській настала тиша. Всі мовчки дивилися то на Аню, то на Антона.

– Підемо, Анюта. Підкину тебе додому! – незворушно сказав Антон, і буквально витягнув Аню за руку з ординаторської.

– Ти, коли-небудь навчишся відмовляти всяким нахабам? – запитав чоловік.

– Але, може їй дійсно потрібно …

– Та не потрібно їй нічого, просто звикла користуватися твоєї добротою! – розлютився Антон. – Усе!

Тепер я беру шефство над тобою!

– А з приводу театру ти пожартував? – запитала Аня, червоніючи.

– Чому ж? Можемо прямо зараз заїхати за квитками! Зізнаюся чесно, я ніколи там не був, – засміявся хлопець. – До речі, є деякі новини по твоєму кривдникові. Думаю, колекцію Івана Михайловича вдасться повернути.

Аня посміхнулася вперше за кілька днів. Тепер, коли біля неї був такий покровитель, дівчина нічого не боялася. Навіть у найсміливіших мріях, вона не могла уявити, що коли-небудь буде їхати з Антоном в автомобілі, за квитками в театр …

А ви часто допомагаєте людям, якщо вони просять вас про це?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector