Моя дитина народилася доношеною. Дівчинка. Вагою 3.300, зростом 50 см. І вона була б нормальною здоровою дитиною, якби не низка обставин…
Скажу коротко – пологи були вкрай важкими, персонал нашого обласного пологового будинку не справлявся. Шийка довго не розкривалася, стимуляція не допомагала. Мене розшматували всю … але …
Було пізно. Дитина народилася зі страшною гіпоксією. Як підсумок – гідроцефалія, пневмонія … ДЦП … Цей страшний діагноз прозвучав, як вирок. Спочатку була реанімація. Моя дитина лежала під апаратом штучного дихання і лише злегка ворушила ручками.
Я ридала. А лікарі говорили – відмовся, мовляв, навіщо тобі … Адже вона як рослина … Народити ще ти зможеш. Коли про це дізнався мій чоловік, він довго мовчав, дивлячись в одну точку … А потім несподівано заявив: «Лікарі мають рацію. Нам краще відмовитися від неї».
Він взяв мене за руку тоді і зітхнув, наче скинув тягар відповідальності. Він думав, і я тієї ж думки. Але я мовчала лише від того, що від болю в грудях не було місця словам.
Дізнавшись про те, що я залишати дочку не збираюся, чоловік зізнався, що так жити не зможе …
На тому і розпрощалися. Так, я забрала дитину одна. Жити самій не було на що, не те щоб виховувати хвору дитину. Дочку назвала Вікторією, кожен день розмовляла з нею і, мені здавалося, вона мене розуміє, моргаючи очима. Це все, що вона вміла.
Я бігала по лікарях, але безкоштовна медицина була майже безсила. В один момент у мене опустилися руки …. Намагалася звернутися за допомогою до чоловіка, але він наполегливо уникав розмов зі мною. Я розуміла, що в загальному-то нічого не можу змінити.
Віддати дитину і відмовитися – рівносильно смерті. Краще вже відразу померти …. Я відкрила вхідні двері, щоб могли зайти люди, відчинила вікно і забралася на підвіконня. У цей момент моя дівчинка вперше закричала. Вона хотіла їсти.
Ви не уявляєте, який спектр почуттів я встигла відчути за дві секунди. Я рішуче зачинила вікно і більше про це ніколи не думала. Я взяла Віку на руки і пообіцяла, що ніколи її не залишу. Я взяла себе в руки і пішла просити допомоги у людей. Тоді не був так поширений інтернет і соц. мережей близько не було. Я писала оголошення і вішала їх на під’їзди.
До мене приходили люди і приносили хто, що міг. Їжу, гроші, одяг. Жити стало можна, і ми тихенько почали лікування.
Через якийсь час в нашому житті з’явився чоловік. Він прийшов і приніс величезну ляльку і десять тисяч гривень (на той момент не так багато, але й не мало). Говорив, що завжди мріяв мати дитину, але у нього і його дружини не виходило.
Вона звинуватила його в неспроможності і пішла. А він прийшов до нас і з таким трепетом дивився на мою дівчинку. Не таку, як всі. Особливу. Він приходив все частіше і завжди з подарунками, незабаром ми полюбили один одного і почали жити разом.
Він працював, а я займалася нашою дочкою. Він завжди робив акцент на тому, що Віка саме «наша» дочка. Мені навіть вдалося виїхати до Німеччини, побувати в різних містах України. У Віки була дуже довга і серйозна реабілітація. Але ми все подолали. Віці зараз 25 років, а її братику Вадиму 20. Ми найщасливіша сім’я. Віка дуже любить тата і зберігає свою першу ляльку. А ще Віка майстер спорту з плавання. Чудо? Ні, віра, любов, терпіння …
Це болюча тема, але я вирішила розповісти, тому зараз дуже багато матусь в подібній ситуації і набагато більше можливостей підняти дитину на ноги. Віка одужала не повністю, але це не завадило їй знайти себе в житті. Вірте у своїх дітей. Вірте в себе. Любіть. Цінуйте. І все вийде.
Як ви вважаєте, жінка правильно вчинила, що вирішила залишити дитину та самостійно ставити її на ноги?
