– Вітаю тебе з днем народження, Петрику. Ти у мене вже такий дорослий хлопчик! – радісно сказала мама, коли зайшла до моєї кімнати.
Вона поцілувала мене в щоку і поклала на груди коробку.
– Дякую, – я поцілував її у відповідь і вона вийшла з кімнати.
Сьогодні 17 червня мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку я підстрибнув на ліжку. Новий модний телефон. Про таке я навіть і не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку я загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому баштовому світі просто якийсь кошмар. Тепер потрібно відновити всі номери і подзвонити друзям.
– Петрику, бабуся дзвонила, – пролунав голос мами з кухні, – вона тобі додзвонитися на старий номер не змогла. Передзвони їй.
– Добре мам, зараз.
Розібравшись з телефоном я почав по пам’яті набирати номер бабусі
+ 380 ** *** 7158 або 5871? Все-таки 7158. Трубка. Виклик пішов …
Лариса Степанівна доживала віку в старенькому будиночку на краю села.
– Вже 80 років скоро виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як Бог забрав. А рік тому дочка, зять і п’ятнадцятирічний онук Петро загинули в автомобільній катастрофі. – баба Лара як зазвичай розмовляла сама з собою, – для чого живу? Кому потрібна? Ні сім’ї. Ні рідні. Сусіди радять в місто перебратися, від дочки квартира там залишилася. Велика, трикімнатна … Тільки що мені там одній сидіти. На людей тільки з балкона і подивишся … А тут повітря. Курочки. Сусіди знову ж, майже рідні, все життя пліч-о-пліч живемо. Ні. Помирати треба на рідній лавці. Стара я вже місце проживання змінювати.
На столі задзвонив телефон. Подарунок дочки. Бабуся за звичкою заряджала апарат, хоча дзвонити їй не було кому. Ось уже рік як мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь невідомий.
– Алло …
– Бабулька, привіт! – пролунало в трубці. – Пробач що не дзвонив давно. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала,щоб я тобі подзвонив, а то ти хвилюєшся.
Старенька притиснула руку до лівих грудей і сіла на диван. Щось там, в грудях защеміло.
– Петрику, онучок, це ти? – прошепотіла бліднучи баба Лара.
– Звичайно я! Хто ж ще? – продовжувала віщати трубка – Ба, пробач що ніяк до тебе доїхати не можу. Все стараюся, і весь час щось заважає.
– Петрику, онучок, як ти там? – вже ридала в телефон, – Я вже до вас зібралася. Так кіт Мурчик тримає. Старий він вже. Кому без мене тут потрібен буде?
– Ба, не плач. У мене тут іспити. Як здам і визначуся куди мені, так відразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся.
– Петрику, милий мій. Дякую що зміг зателефонувати. Якщо зможеш, подзвони ще. – продовжувала ридати бабуся.
– Ба, ну ти чого? Хочеш щодня дзвонити буду? У мене тепер такий тариф хороший. Тобі дзвоню безкоштовно.
– Батьки там як?
– Як в раю! Мені здається вони переживають другий медовий місяць. Все бабулька, мені пора. Завтра подзвоню. Цілую. Бувай!
У трубці почувся тиша. Пані Лариса піднялася. Підійшла до ікони і перехрестилася тремтячою рукою. А потім вирушила в магазин. Муки треба купити. І дріжджів. А як правда відпустять … Залишилося два тижні. В очах баби Лари запалилися іскри життя.
Петрик натиснув відбій. Дивна якась бабуся сьогодні. З днем народження не привітала. Плакала. Здає напевно бабуся. Треба і правда кожен день їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 80 років.
Два тижні пролетіли як один день. Петро здавав іспити. Щовечора дзвонив бабусі і за службовим розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер все більше мовчала і тільки зітхала.
– Мам, я прийшов! – хлопець пройшов в ванну вимити руки.
З кухні пролунав незадоволений голос мами:
– Петро, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе іспити і вступ. Але ти можеш знайти хвилину і зателефонувати бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона дзвонить мені і скаржиться що ти її забув.
– Очманіти! – хлопець зайшов на кухню. – Ма, я їй кожен день дзвоню. Давай зараз стоїть перед тобою подзвоню і на вільні руки поговоримо втрьох.
Він набрав бабусин номер, вбитий в телефон.
– Алло! Поясніть мені і моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви говорите, що я Вам не дзвоню?
– Петрику, пробач мені старій. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива.
Того суботнього ранку Петрик стояв на вокзалі та чекав на свій автобус до села. Він їхав знайомитися з новою бабусею. Вона запросила його у гості та обіцяла спекти смачні домашні пиріжки.
А ви б далі продовжили спілкуватися з незнайомою бабусею? Чому? Петрик вчинив правильно?
