До останнього мій чоловік не знав про те, що тепер у нас двоє дітей. Побачивши їх, він був просто шокований, але нітрохи не сумнівався, що обидва вони наші

Почалася ця історія ще п’ятнадцять з гаком років тому і зараз приховувати її вже немає сенсу.

Перед тим, як народити, мене поклали на збереження в пологовий будинок. Всього я провела там близько місяця. У палаті я була не одна, а з молодою дівчиною на ім’я Оксана, їй було понад двадцять. Завагітніла вона випадково, хлопець не підтримував, але батьки поставилися з розумінням. Про себе вона багато не розповідала, реагувала на те, що відбувається, спокійно. Здавалося, у неї все добре, батьки завжди допоможуть. Так ми з нею почали близько спілкуватися, багато розмовляли. Але сталося так, що одного ранку я випадково почула її розмову з лікарем, якій запитував її, чи не змінила вона свого рішення. Але вона суворо відповіла – «Ні».

За цим послідували слова лікаря, завдяки яким я зрозуміла, про що ж йде мова. Лікар сказав, що, заповнивши відмову на дитину, у неї буде ще пів року, щоб передумати і забрати її собі.

В цей же день дівчина заповнила всі папери, які їй принесла медсестра. Я була шокована, мені хотілося дізнатися все безпосередньо від самої Оксани. На мої розпитування про те, що за документи вона заповнювала, вона відповіла, що це була відмова від дитини.

У цей момент всі мої здогади підтвердилися. Як би я не намагалася її умовити залишити дитину, стверджуючи, що у неї все вийде, батьки не залишаться в стороні, завжди буде допомога – вона в своєму рішенні залишалася непохитна, говорила, що для дітей в її житті час ще не настав, а виховати і виростити в гідних умовах її не вдасться.

У момент нашої розмови вона залишалася такою ж стриманою, навіть суворою. Було зрозуміло, що дитина їй дійсно не потрібна, вона не шкодувала про прийняте рішення, і тому переконати її було просто нереально, вона не відповідала на мої доводи і умовляння.

І тут мені прийшла в голову ідея, що я могла б забрати собі цю дитину. Я роздумувала не більше ніж добу, після чого вирушила до лікаря і все йому докладно пояснила. Від нього ми вже разом вирушили до глави відділення, якому знову довелося переказувати всю цю історію.

Також я висловила йому ідею про те, що можна зробити так, нібито ця дитина моя, оформити її на мене, ніби у мене народилося двоє дітей. Мені здавалося, що родичі і знайомі цьому не здивуються, тому що у мене був настільки великий живіт, що там дійсно могло поміститися двоє дітей, але насправді він був великим через велику кількість навколоплідних вод.

Описати здивування лікарів просто неможливо. Моя ідея не викликала у них нічого, крім сумнівів і страху за те, що ця подія може спливти назовні, і тоді всім співробітникам пологового будинку, замішаним в цій справі, доведеться розплачуватися за скоєне згідно із законом.

Здавалося, що і на лікарів не діють мої вмовляння. Зрештою, їх так вони розлютили, що мене відправили назад в мою палату, а я була так засмучена, що всю наступну добу тільки й робила, що думала про дітей – свою дитину і Оксанину, якій може бути уготована непередбачувана доля, якщо мені не дозволять її забрати.

У ту ніч Оксана народила хлопчика, а я народила на наступний ранок прекрасну дівчинку, яку ми з чоловіком назвали Юлією.

Як же я була рада, коли відразу після народження дочки мені повідомили про те, що я можу забрати хлопчика, народженого Оксаною.

Лікарями все було влаштовано так, що я була матір’ю двох дітей, а Оксани і, тим більше, її сина взагалі не існує. Все було зроблено, як годиться, дитина була оформлена на мене, і сумнівів ні у кого виникнути не повинно було.

Відразу після цього я вирішила віддячити добродушних лікарів, запитавши про те, що їм необхідно в пологовому будинку найбільше і після цього доставила їм все необхідне.

До останнього мій чоловік не знав про те, що тепер у нас двоє дітей. Побачивши їх, він був просто шокований, але нітрохи не сумнівався, що обидва вони наші. Його ідеєю було назвати сина Данилом, в честь свого діда. Я була не проти, тільки стояла і плакала. Це були як сльози радості, так і ненависті до себе за те, що брешу коханому чоловікові. Але зізнатися йому в усьому не було сил.

Тільки рівно через п’ятнадцять років, в день народження Юлії та Данила, я знайшла в собі сили розповісти чоловікові все, що сталося в тому пологовому будинку. Я випила для хоробрості міцного вина і повідала чоловікові всю правду про народження сина. Спочатку він не повірив і довго все заперечував, але вже на наступний ранок, перепитавши і з’ясувавши все до найдрібніших подробиць в черговий раз, прийняв цю інформацію. Він не був злий або засмучений, навпаки, відразу покликав до нас обох дітей і лише сказав їм, що я дуже сильна і по-справжньому розумна жінка.

Ви б наважилися на такий вчинок, як ця жінка?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector