Домовик Добі сидів на шафі і з цікавістю розглядав молоду пару, яка підписувала документи з господинею будинку.
– Дім не мій, тут жила моя тітка, ось померла, залишила спадок, – перераховуючи гроші, розповідала жінка, – ну, почувайтеся як вдома. І, попрощавшись, вийшла.
Молоді люди увійшли в кімнату.
– Мир вашому будинку, – голосно сказав чоловік.
Добі здригнувся, це було старовинне вітання, звернене до всіх жителів будинку, видимих і невидимих. Те, що чоловік привітався з Домовим, було зрозуміло, так як, окрім нього, в будинку ніхто не жив. Стара Господиня померла, слідом за нею кіт, старий друг Добі, потім собака, ось і залишився домовик зовсім один. У нього защипало в очах, він так довго чекав нових Господарів.
– Мир вашому будинку, – повторила молода жінка. Домовик придивився до нової Господині, ба, та вона вагітна і їй ось-ось народжувати. Що ж їх змусило виїхати на такому терміні в інше місто. За всіма правилами вітання, Добі потрібно було обов’язково дати знати, що він почув Господарів і прийняв їх в будинок. «Подумаю, як це зробити, давно я цим не займався».
– Мяууу, – почув домовик, – ого, цілих двоє котів! Ну, все, самотність не загрожує.
Великий чорний кіт вистрибнув з кошика, який відкрила Господиня, а слідом обережно вийшла біла кішка, одразу навівши на Добі великі зелені очі.
– Мррр, ти хто? – запитала вона на своєму котячому.
– Домовик Добі, стрибай до мене на шафу, знайомитися будемо.
Чорний кіт з цікавістю подивився на шафу. Кішка стрілою встрибнувши наверх, почала вмиватися.
– Глянь, вже освоїлася, – посміхнулася молода жінка, – а ти, Бонь, йдеш за Білкою?
Чорний кіт ліниво вигнувся і величезним стрибком скочив на шафу.
– Розповідайте, хто такі? – почав дізнаватися за нових мешканців Добі.
– Я Білка, це Боніфацій, для друзів Боня. Довго їхали сюди, Марусі скоро народжувати, а там, де ми жили, страшно, гучні звуки і люди бояться, Маруся плакала, коли їхали, в місті, звідки приїхали запах смерті і болю …
Боніфацій лише виблискував жовтими очима, коли біла кішка це розповідала.
Добі мовчав, він краєм вуха чув про військові дії в сусідніх містах, але це було далеко і здавалося неправдоподібним, поки нові знайомі не підтвердили слів про війну і це була правда, так як з собою вони привезли запах страху і печалі.
– А як ваші господарі, вони хороші?
– Вони нас не кинули.
– Зрозуміло, – кожен занурився в свої думки.
– Що робити, – почули вони розмову чоловіка і дружини, – Олексій, ми витратили всі заощадження на переїзд і оренду будинку, залишилися гроші лише на пологи.
– Мила, я обов’язково придумаю що-небудь, мені повинні ще зарплату виплатити, прорвемося.
Слухаючи їх діалог, Добі вже знав, як він дасть про себе знати і відповість на вітання нових Господарів.
– Допоможи мені розкласти диван.
-Так, зараз, – молода пара ввечері, після того, як розклали речі і прибралися в будинку, вкладалися спати. Розкладаючи диван, вони помітили маленьку книжку. Взявши її в руки, чоловік почав її гортати, раптом з книги посипалися купюри … Перерахувавши гроші, подружжя переглянулися, сума виявилася приблизно такою, що вони витратили на переїзд і оренду житла. Добі, гладячи котів в спальні на шафі, вдоволено посміхався.
– Може, потрібно господині віддати?
– Ні, ти думаєш, нам ці гроші просто так далися? Це домовик дав знак, що прийняв нас.
Жінка знизала плечима, напевно, чоловік має рацію, адже, напевно, книга не раз була в руках спадкоємиці будинку, але гроші вона не знайшла …
Життя пішло своєю чергою, молоді чоловік і дружина готувалися до народження малюка, все вимивали, витирали, прали. Домовик, радіючи таким господарям, не відставав і від них. Він подружився з кішкою і котом, полюбив своїх нових знайомих.
– Олексію, здається, почалося, – молода жінка злякано дивилася на чоловіка, притиснувши руки до живота.
Не гаючи часу, чоловік швидко викликав швидку і, обережно ведучи дружину, поїхав з нею до лікарні. Добі з котами не спали всю ніч, хвилювалися за нового члена їх родини, лише на наступний день, ближче до обіду, прийшов додому Олексій з шаленим поглядом і щасливою посмішкою, погладивши котів, сів за стіл, налив води:
– Тато … – вимовив уголос, як ніби смакуючи це слово. Добі посміхнувся, значить, все в порядку.
Через кілька днів Маруся з маленьким згортком і букетом квітів, підтримувана з одного боку чоловіком повернулася додому. Поклавши на ліжко дитину і розгорнувши її, вона покликала котів, ті, обережно підходячи до нового жителя, тягнули носом на незнайомий запах, він пах молоком і чимось ще …
Раптом пролунав пронизливий крик, який несподівано порушив ідилію, це прокинулася і закричала маленька дівчинка. Добі, витираючи сльози і сидячи на шафі, сміявся з того, як перелякані коти бігали по кімнаті, шукаючи, де сховатися від цього вереску.
З цього дня спокійне життя для котів закінчилася. Тільки приляжуть поспати, як крик дитини змушував їх тікати якнайдалі, аби не чути його.
– Олексію, приділяй котам увагу, гладь їх, розмовляй, я поки не встигаю, весь час займає дочка, – втомлена, від недосипу і турбот, Маруся сказала ввечері чоловікові.
Коти, сидячи на шафі з Добі, прислухалися.
– Мила, мені подзвонили, запропонували роботу, туди, на ту сторону, кажуть, в тому місті вже немає війни. А тут, сама бачиш, роботу знайти не можу, що думаєш?
– Ти поїдеш, надовго?
– Я думаю, на місяць-два, якщо все добре, тоді заберу вас.
Через два дні він поїхав. Як Марусі було важко одній, бачили тільки коти і Добі, і, якщо Білка і Боня ображалися на господиню, що та перестала звертати на них увагу, то Домовик щосили намагався допомогти, то чайник вимкне, коли жінка, забувши про нього, піде до доньки, то котів погодує … то насварить на них, коли ті, пустуючи, почнуть шуміти, а Маруся тільки-тільки заколисала дитину і прилягла сама відпочити.
Минуло ще кілька днів, в квартиру постукали, Маруся пішла відчиняти:
– Доброго дня, – Маруся пропустила в кімнату господиню, спадкоємицю будинку.
– Марія, привіт, чоловік удома?
– Ні.
– Я підвищую орендну плату за житло.
– Але ми ж домовлялися на півроку …
– Я знаю, обставини змінилися …
– Ми не зможемо платити стільки, – подивившись на суму, що написала жінка, сказала Маруся.
– У вас оплачено до кінця місяця, не зможете платити, їдьте, два тижні у вас є, – байдуже глянувши на дитину в ліжечку і розгублену Марусю, жінка пішла.
Добі, чуючи все це, був шокований, вони їдуть, ці милі Господарі їдуть, він залишиться знову один … знову без сім’ї … не вважати ж сім’єю цю спадкоємицю будинку, що без докорів сумління виганяє молоду родину з малюком на вулицю … сльози побігли по обличчю.
– Ей, ти чого? – штовхнув його в бік Боня.
– Ви їдете, а як же я?
– Поїхали з нами.
– Я не можу просто так покинути житло, мені потрібно запрошення, мені потрібен віник або мітла, або коробка, щоб я міг переїхати … не думаю, що Господарі знають ці тонкощі, – заплакав Добі.
– Ну, давай що-небудь придумаємо.
– Як? Ніхто з нас не розмовляє людською мовою …
І коти з Домовим задумалися.
– Олексій, забирай нас, нас виселяють.
– Зрозумів, збирайся, скоро приїду.
І Маруся знову почала складати речі, щоб переїхати в інше місце. Іноді їй чувся схлип або зітхання, вона списувала все на втому, іноді відчувала на собі уважний погляд, а обернувшись, бачила тільки сплячих котів … «Причується ж …» – думала Маруся і луною її думки навздогін інша «Не ввижається …»
Олексій приїхав через два дні, окинувши поглядом будинок, він зачепився за віник, що сиротливо стояв біля вхідних дверей. Чимось його цей віник зачепив, щось не давало спокою, але що, зрозуміти чоловік не міг.
– Віник не забула?
– Так потім заберемо, все винесемо в машину, підмету і заберемо.
Коти з Добі прислухалися, може, не все втрачено, не дарма ж вони старанно цей віник тягали з кімнати в кімнату, щоб він раз у раз попадався Господарям на очі.
– Все одно, навіть, якщо вони заберуть віник, але хоча б в думках мене не згадають, я не зможу поїхати … – Добі дуже боявся знову залишитися один, він прив’язався до цієї сім’ї і навіть до галасливої малечі, яка одразу замовкала і агукала, побачивши Домового, що показував їй смішні пики, сидячи перед нею в ліжечку.
-Так, Білка і Боня, швидко залазьте в кошик, – коти заметушилися по кімнаті, але спритні руки зловили за шкірку спочатку одного, потім другу. Не звертаючи уваги на нявкання котів, які з тугою дивилися за застиглого Добі, Олексій, взявши перенесення, пішов до машини.
– Всі готові?
-На кшталт, так, – невпевнено вимовила Маруся, у неї було таке відчуття, що вони забули щось дуже важливе, як ніби щось рідне, але що? Ось дочка неспокійно совається в автокріслі, ось двоє котів в перенесенні, вона, чоловік, вони Разом …
– Ми нічого не забули? Відчуття, як забули забрати когось … – Олексія теж турбувало це почуття втрати.
– Ми встигнемо, обіцяли до обіду привезти ключі.
– Поїхали, – останній раз окинувши поглядом будинок, чоловік завів машину, не помітивши на вікні заплаканого Добі, який, вже не приховуючи свого горя, прощався зі своєю Сім’єю.
– Я знову один, як же боляче! – закричав Домовик і його слова луною пронеслися по дому: «Боляче, боляче, боляче …»
– Віник !! – одночасно вигукнули Маруся і Олексій, перервавши нявкання котів і плач доньки.
Олексій повернув машину назад.
– Як же ми могли забути, ми ж залишили Домового! – журився Господар.
– Ото ж бо мені плач і зітхання ввижалися, хотів з нами їхати, а ми не покликали його, – погоджувалася Господиня.
Влетівши в будинок, вони почали шукати віник.
– Знайшов! Домовик, пробач нам, будь ласка. Ми зовсім забули з цим швидким переїздом про тебе. Ми зрозуміємо, якщо ти не захочеш з нами їхати, але дуже сильно засмутимося! Я знаю, що тобі потрібен час подумати, але ми запізнюємося, я вийду на 5 хвилин, потім зайду, дай знати, що їдеш з нами.
Весь цей час, Добі, не вірячи в те, що його Сім’я повернулася заради нього, слухав Господаря, коли той вимовив останні слова і вже виходив з кімнати, Домовик одним стрибком скочив на віник і зачинив перед Олексієм двері. Чоловік від несподіванки здригнувся, потім, посміхнувшись, взяв обережно віник, відкрив двері і вийшов з дому.
– Вийшло?
-Начебто так.
-Тоді поїхали.
Більше сім’ю нічого не тримало в цьому будинку, зі спокійною душею вони їхали в нове життя.
А Добі, сидячи в багажнику на вінику, блаженно посміхався своїм думкам, він знайшов свою Родину, він знайшов свій Осередок, він все зробить, щоб його Сім’я ніколи не пошкодувала про своє рішення і Домовик заснув, слухаючи муркотіння котів і агукання маленької дівчинки.
Ви вірите в домовиків? Відчуваєте його присутність у себе вдома?
