То був найважчий період мого життя. Ніби чорна смуга. Та усе їй не було кінця.
Після народження донечки мене кинув чоловік. Роботи немає. Живемо на орендованій квартирі. Гроші трохи надсилала мама, решту ті, що дала держава. Аліментів чоловік не виплачував. Довелося викручуватись самій. У садок доньку не брали – надто мала. Навіть посидіти з нею було нікому.
Того дня до мене прийшла подруга і я користуючись нагодою, вибігла у магазин за продуктами. Біля переходу помітила бабцю, яка не могла перейти дорогу. Там було дуже багато людей, слизько, а вона з пакетами і боїться іти.
Я вирішила допомогти старенькій. За руку її перевела. Як вона мені дякувала. Я ще не чула стільки хороших слів від однієї людини.
– Чому у тебе такі сумні очі? – запитала бабця і не дочекавшись відповіді продовжила – Ходімо до мене додому на чай.
Я зателефонувала до подруги, з якою залишила дитину, спитала, чи не могла б вона побути з нею трохи довше, а я затримаюсь?
– Та без проблем! Малючка і так заснула.
У бабусі ми сіли за стіл, вона витягла пряники, зробила чай. А я говорила, і говорила. Я ніби чекала моменту, коли зможу висказати комусь все, що у мене на душі.
– У моєї невістки Оксани є приватний дитячий садок. Давай я поцікавлюсь у неї щодо тебе. Може, вона знайде якусь роботу для тебе і дитину зможуть там доглядати.
– Боже, я б була вам дуже вдячна!
Бабця одразу зателефонувала до неї, дала мій номер і сказала зайнятись цим питанням якомога швидше.
Я не встигла повернутись додому, як мені віддзвонилась Оксана. Сказала, що чекає мене у понеділок, обговорити усі питання.
Ми зустрілись. Вона виявилась дуже приємною і комунікабельною жінкою. Запропонувала мені роботу вихователя. І ось уже 2.5 роки я працюю не покладаючи рук. І це приносить мені задоволення. Моя дочка теж ходить сюди, ми одразу записали її в ясельну групу, як тільки я влаштовувалась, адже це була моя умова. Інакше ходити на роботу я б не змогла.
Я безмежно вдячна Оксані і її свекрусі – бабці, яка змінила моє життя на краще. Тепер у мене настала біла смуга.
Бабця стала мені рідною, ми часто навідуємось до неї. Я ніколи не могла подумати, що випадкова зустріч може так вплинути на моє життя.
Як ви думаєте, жінці пощастило зустріти бабцю чи це доля?
