Віталік притиснувся носом до скла і намагався розгледіти крізь дощові змійки вулицю. Вікна дитячого будинку з одного боку виходили на проспект, і саме ця сторона була його улюблена. Тут господарювало життя ─ галасливе, метушливе … недоступне. Він уже великий ─ йому шість. Кидатися до кожної жінки з криком «мама!», перестав рік тому. В душі ще жеврів вогник надії і він його свідомо не гасив. Адже в такому випадку не залишиться нічого ─ жменька попелу, яку швидко роздує хуліганський вітер. А Віталік мріяв про сім’ю. І заради цієї мрії він і жив.
─ Сьогодні йдемо в цирк, ─ сумно промовила руда Оленка, забираючись на підвіконня до Віталіка.
Він мовчки посунувся. Оленка не любила ходити в громадські місця.
─ Всі з батьками, щасливі, ошатні, ─ гаркавила вона, смішно випнувши нижню губку. ─ На нас дивляться, як на дітей з дитбудинку …
─ Так ми ж і є вихованці дитбудинку, ─ дивувався Віталік.
Він, на відміну від Оленки, любив ходити туди, де відпочивали сімейні (так вони їх називали). Йому подобалося спостерігати за ними і уявляти себе на їхньому місці. Тому він завжди чекав цих «вилазок» ─ в такі дні він знаходив сім’ю …
─ Пошикувалися, ─ скомандувала Таїсія Львівна. ─ У гардеробі не штовхатися!
Віталік в останній раз вдихнув запах цирку і зловив на собі зневажливий погляд повного хлопчика, який тримав в руках хмару цукрової вати. Віталік посміхнувся йому, володар хмари показав язика і відвернувся.
Діти юрмилися біля гардероба, шумно обговорюючи виставу. Тільки Віталік стояв трохи осторонь і уявляв, як йде за руку з мамою, замість он тієї кучерявої дівчинки.
─ А клоун тобі сподобався? ─ запитує мама.
─ Мені більше ведмеді сподобалися! ─ відповідає Віталік, ледь помітно ворушачи губами.
─ Мені здалося, що вони якісь сумні.
─ Вони ж в неволі, мамочко! Думаєш, їм подобається, на мотоциклі ганяти? ─ сміється Віталік. ─ Їм би зараз в ліс, додому. – Обличчя хлопчика стало серйозним. – А їх спеціально ловлять, забирають у мам і дресирують?
– Ні, що ти, сонечко. Вони вже народжуються в неволі. Ці ведмежата і не знають про ліс. Для них цирк – рідний дім. Хочеш сфотографуватися з ведмедиком? Пішли швидше …
Віталік, як заворожений пішов туди, де ведмідь в червоній сорочці розкривав свої обійми всім охочим. Можна було навіть забратися на блискучий чорний мотоцикл і сфотографуватися на ньому. Віталік навіть рот відкрив, уявляючи, як його долоньки обіймають широку спину ведмедя і він мчить з ним на мотоциклі, а мама сміється, спостерігаючи за ними.
– Тримайся міцніше, не впади! – кричить вона.
А Віталік махає їй рукою …
– Чого рот роззявив? Стоїш тут, як неприкаяний!
Поштовх в спину і Віталік пролетів вперед, впавши на коліна. Худа жінка у строкатій кофтині тягнула дівчинку, яка пручалася, до ведмедів на фотосесію.
– Ма-ам, – пищала та. – Я не хочу! Вони смердять!
– Нічого, потерпиш. Зате, знаєш, яка фотка буде! Всі будуть тобі заздрити! Поставиш собі на аватарку … Так, пропусти ти!
Це вона знову Віталіку, тепер він їй попався під ноги, коли намагався встати.
– Ма-ам, а чого у нього рукава короткі?
– Це з дитбудинку. Ельза, не підходь близько, може у нього воші!
Немає у мене ніяких вошей! Хотів сказати Віталік, але промовчав, тому що сльози, які завжди непрохані, покотилися з очей, хоч він і заплющив очі сильно, щоб не пустити їх.
– Павлик, ну де ж ти був, милий! Я тебе шукаю, шукаю …
Ласкаві руки підняли його і ніс Віталіка уткнувся в щось пухнасте, ласкаве і ароматне. Він навіть задихнувся від відчуття щастя і любові. Обережно відкрив одне око і побачив спочатку блакитний светр, а потім усміхнене обличчя з веснянками на носі і завзяті блакитні очі, які дивилися на нього.
– Ти що плачеш, рідний? Хто тебе образив? – запитала жінка і підморгнула йому.
– Ма-ам, він не з дитбудинку, – знову запхикала дівчисько. – Чому тоді у нього рукава короткі?!
Віталіку раптом стало соромно за свою кофтину, яка йому вже давно мала. Соромно перед цією доброю жінкою. Ось вона зараз побачить, що він такий безглуздий і перестане обіймати його. Але та тільки міцніше притиснула Віталіка до себе. А худа строката дама з подивом розглядала стильну жінку в блакитному,яка обіймає бідно одягненого хлопчика.
– Це новий стиль, від Берберрі, ви не знали? – раптом проспівала жінка, глянувши на строкату. – Укорочені штани і рукави, зараз весь Париж так ходить.
І, не звертаючи уваги на вирячені очі строкатої, повернулася до Віталіка.
– Павлик, синку, ти вату будеш?
І перед очима Віталіка з’явилася біла хмара.
«Напевно, вона мене переплутала з якимось Павликом! ─ злякано подумав він. ─ Треба сказати, що я не Павлик!» Але відчуття щастя і сім’ї було таке всепоглинаюче, що Віталік боявся зізнатися цій чарівній жінці, що ніякий він не Павлик, що вона помилилася …
А потім його сфотографували з ведмедем, відтерли солодкі пальці вологою серветкою і провели до автобуса, де він отримав наганяй від Таїсії Львівни. Але блакитна жінка щось тихо їй сказала, і та перестала лаятися. А Віталік щосили притиснувся носом до скла і намагався запам’ятати образ жінки. Тепер він буде уявляти маму такою. І тепер він знає, як пахне мама.
Дощ дріботів, не перестаючи, вже тиждень. Віталік хотів вибратися на своє улюблене вікно, але Оленка сказала, що до нього прийшли.
─ Там тебе мама чекає! ─ шепотіла Оленка, дрібочучи до Віталіка.
Блакитна жінка стояла в коридорі. Побачивши його, присіла навпочіпки і розкрила руки. Ноги самі понесли і Віталік уткнувся носом в мокрий плащ.
– Підемо додому? – запитала вона і Віталік кивнув.
А потім притулився і, завмираючи від страху, в саме вухо сміливо прошепотів:
– Тільки я не Павлик …
Вас зворушила ця історія?
