Я завжди мріяла вийти заміж, щоб один раз і на все життя. Як і мої батьки. Вони 23 роки прожили душа в душу. Зі сварками, звичайно, як і всі інші сім’ї, але не ображаючи один одного. Вони завжди знали, що помиряться і все стане добре. Ніколи не кидали один одного.
Розлучатись, як деякі парочки, після року спільного життя я не хотіла.
Тому і з Андрієм ми не спішили давати обітниці. Зустрічались два роки, аж поки не дозріли до таїнства шлюбу і розпису у РАЦСі.
До весілля що я, що Андрій жили кожен зі своїми батьками. Я гадала, що це достатня кількість часу, аби дізнатись один одного краще.
Тамара Петрівна, мама Андрія здалась мені жіночкою хорошою, доброю. Ми легко з нею поладнали. Вона мене не повчала, але могла дати якусь пораду, коли я просила.
Вона пообіцяла, що допоможе з оплатою весілля, що все організує.
Після весілля ми переїхали жити до квартири Андрія. Точніше його мами. Так вона на цьому наголосила.
Я думала нам усім вистачить місця, ніхто за квадратні метри битись не буде. Та вийшло все зовсім по-іншому.
Вона зібрала нас на кухні і почала розставляти все по поличках.
– Я на квартиру заробила сама, виплачувала іпотеку довго і нудно, але не здалась. І Андрійка малого ще й виховувала сама. Отже, це і вам під силу. Поки я вам позволяю тут пожити, але це ненадовго. Шукайте своє житло. І попереджаю заздалегідь, з дітьми я сидіти цілодобово не буду. Якщо вам дуже треба, то побавлю декілька годин, але не більше. Ви тепер молода сім’я – беріть на себе відповідальність. Треба пораду – звертайтесь, але вчіться робити самі. Не моїми руками.
Свою промову мама закінчила, а я сиділа, ніби у воду опущена.
Де ж нам тепер квартиру шукати? Якщо ми будемо орендувати, то на власну, мабуть, до кінця життя не назбираємо!
Свекруха сказала, щоб ми на неї гне ображались, адже вона не зобов’язана нам допомагати.
Я просто не розумію, вона ж сама залишиться у трикімнатній квартирі, невже їй сумно не буде?
А як ви думаєте, правильно чинить свекруха? Чи варто проявити трохи добра до молодят?
