У нас заведено вважати, що в міцної сім’ї секретів не буває. Усі й завжди знають, куди ходять, що роблять і як мислять їхні рідні. Діти розповідають батьками, як минув день у школі, а молодята діляться з батьками секретами особистого життя. Тож усе раптом стає спільним. А, відійшовши від цих правил і залишився для себе трохи вільного простору, ти автоматично потрапляєш до списку небажаних гостей і нелюбих дітей. Але відвертість, на жаль, має й іншу сторону медалі. І куди гірше, ніж ви можете собі уявити.
Про це сьогодні й поговоримо.
Ще з ранніх років батьки завжди наполягли на тому, щоб я розповідала їм абсолютно все. Ні в моєму дитинстві, ні в юності, ні навіть у зрілості поняття особистих кордонів у мене не існувало. Але прищеплена рідними звичка, дуже погано відгукнулася, коли я подорослішала. Тоді мені довелося натрапити на певні труднощі. Сьогодні я дуже закрита людина. Мені складно висловлювати власну думку та відкрито говорити іншим про нюанси, які мені заважають чи ображають мене. Усе це постійно тільки накопичується, що згодом переростає у великий скандал з близькими людьми.
У мене вкрай низька самооцінка, бо я постійно потребую контролю та схвалення.
Поспілкувавшись зі спеціалістами, я збагнула, що зараз мені доведеться пройти нелегкий шлях зцілення, щоб почати нормальне життя із самого початку.
Усі психологи завжди говорять про одне: не слід змушувати дітей ділитися особистим, якщо ті самі того не прагнуть. Пригадую, що все своє дитинство я грала у хлопчачі ігри. Тато навіть зробив мені дерев’яного меча. І якось до нас в гості прийшли друзі батьків. У них був 5-річний син. Ясна річ, що йому неабияк сподобалася моя нова іграшка. Носився з ним цілий день. Це мене дратувало, але я мовчала, бо мама завжди вчила мене бути доброю і ділитися з іншими. Коли гості почали збиратися додому, малюк потягнув мого меча із собою аж до самого виходу. Мені так хотілося забрати з його рук свою забавку, але мама мене випередила. Вона запитала, чи не зроблю я дитині подарунок. Мовляв, я і так вже доросла для таких ігор. Запала тиша. Всі тільки дивилися на мене, очікуючи на відповідь. Я боялася батьків, бо пам’ятала всі їхні повчання і настанови. Тож не знайшла кращого виходу, аніж віддати того меча незнайомій дитині.
Сьогодні ж завдяки прогресу у всіх сферах, а зокрема й у психології виховання, ми знаємо, що у малюків слід питати дозволу, перш ніж зробити щось з їхнім особистим простором. Це стосується навіть обіймів та поцілунків. І це я навіть не говорю про те, що заходити в кімнату без стуку, категорично заборонено. І що, що перед вами малюк? Він також має право вибору.
Сама ж я виросла у квартирі, де були тільки 2 кімнати. У мене, на щастя, була власна спальня, але батьків не турбувала наявність дверей. Вони позбавили мене особистого простору, прикриваючи це тим, що ми завжди повинні бути разом.
«Двері в кімнату тільки не закривай», – постійно нагадувала мені мама. Це страшенно заважало. Наприклад, через відсутність перешкод, усі мої спроби почитати книгу завершувалися тим, що мені доводилося слухати батькові бойовики із сусідньої кімнати.
У школі я вчилася, до слова, непогано. Відмінницею не була, але успішність тішила і батьків, і вчителів. Єдине, що мене постійно тривожило і вганяло у стрес – рідні завжди перевіряли мій щоденник. Тоді як батьки моїх однокласників навіть уваги не звертали на невеличкі зміни в успішності своїх чад. Одного разу я навіть дізналася, що мама прийшла в школу і попросила вчительку показати класний журнал. Мені ж про це вона не сказала зовсім нічого.
Такий вчинок змусив мене вагатися у собі. Бо, попри мою хорошу репутацію, рідня мені не довіряла.
Далі я, як усі в такому віці, закохалася до нестями. Повз мамину увагу це не пройшло. Втім, важко було не помітити зміну моєї поведінки: щодня новий одяг, красиві зачіски та макіяж. Ненька одразу ж почала допит. Особливого вибору у мене не було, тож я розповіла, хто мені подобається.
Спершу я думала, що матері сподобався мій вибір. Вона виглядала турботливою та дружелюбною. Навіть декілька порад дала. А через декілька днів до мене підійшла однокласниця і розпитувала про все те, чим я нещодавно поділилася з мамою. Виявилося, що ненька переповіла все своїх подрузі – мамі моєї подруги. Я тоді дуже сильно розлютилася. Матір осоромила мене на весь клас.
Довелося висловити жінці всі претензії, але матір тільки посміялася. Сказала, що це дурниці. Втім, навіть якщо для неї це була маячня, то я відтоді більше нічим з нею не ділилася.
Коли мені було 15 років я побачила, як мама, натрапивши на мій щоденник, вирішила негайно ж його перечитати. Я тоді влаштувала сварку, бо така поведінка рідних ставала просто нестерпною. Довелося навіть з дому тікати.
Далі я трохи заспокоїлася і вирішила серйозно поговорити з мамою. Я чітко окреслила власні кордони, а у відповідь почула, що батьки робили все те тільки тому, що переживали за мене. Я зрозуміла їх і попросила поставитися з розумінням до мене.
Тому зараз я дуже різко реагую навіть на те, що хтось підходить до мого телефону. Зараз мені нічого приховувати від близьких чи від коханого, але осад минулого і досі керує моїми вчинками.
Вийшло так, що до 17 років я ходила в поліклініку з мамою. Вона часто сама спілкувалася з лікарями, не даючи мені змоги навіть самотужки розповісти про те, що мене болить. Коли я пробувала вставити слово, ненька тільки сердито поглядала на мене спідлоба. Якось одна медсестра навіть запитала, чи я, бува, не німа. Тоді я знову не витримала. Ми посварилися. А батьки, як завжди приписували це до складного віку, а себе виправдовували турботою про мене. Зараз я розумію, що така поведінка – це скоріш гіперопіка, аніж нормальне ставлення до дитини.
Психологи висновують, подібна форма батьківської турботи в дитинстві призводить до структурних змін мозку у дорослому віці. Найбільше страждає мигдалеподібне тіло, яке бере участь у створенні та регулюванні реакцій особи на міжособистісну загрозу. Тому сьогодні мені постійно здається, що всі довкола намагаються мене образити.
Усім відомо, що одяг – це спосіб самовираження. Спеціалісти навіть рекомендують дозволяти дитині самостійно вибирати одяг уже з 4-5 років. Моє ж дорослішання проходило у деструктивній сім’ї, тож мені така честь випала аж після закінчення університету. До того часу підбором мого гардеробу займалася мам. Однак, мушу визнати, що я й досі залежу від думки інших і не куплю річ, яка мені сподобалася, не узгодивши вибір з кимось іще.
Справжня сепарація від батьків у мене відбувалася дуже повільно. Тоді я й гадки про це не мала. Але зараз знаю про це дещо більше. Жаль, що я не можу повернути час назад.
Мушу зазначити, що навіть коли я покинула батьківський дім, вони продовжували контролювати кожен мій крок. Пам’ятаю, що підбирала плаття на весілля подруги. Мама сидіти осторонь не могла, тому напросилася мені допомогти. Міряю обрані сукні. Стою в одній тільки білизні, як раптом мама розкриває повністю шторку. Я їй: «Мамо, ти що? Тут люди!» А вона мені: «Та кому ти потрібна?»
І це далеко не єдиний такий випадок. Ось якось у мене відключили воду і я вирішила сходити до мами. Знала, що у них інша лінія водопостачання. Зайшла в душ, роздяглася, думала, що закрилася на клямку, миюся спокійно. Аж раптом хтось різко відкриває шторку. На мене дивиться мама і запитує: «Олю, ти що, татуювання зробила?»
Ясна річ, що зробила. І навіть дозволу у неї не запитала. Ну мені ж не 10 років.
Тепер дитинство та юнацтво вже позаду. Залишається тільки згадувати його. Але, повірте, не дуже хочеться. З батьками стосунки трохи налагодилися, але «залишай двері відкритими» залишила. Така у них манера виховання. Для них як не існувало, так і не існує чужих кордонів.
Шкода тільки, що такою поведінкою вони зламали мені майбутнє. Окрім складнощів з довірою та невпевненості у собі, у мене ще ціла купа проблем. Втім, здається, частинку токсичності я все ж таки перейняла у рідні. Коли моєму чоловікові потрібен власний простір, я часто на нього ображаюся. Почуваюся кинутою та непотрібною. Але я дуже хочу це змінити, тому працюю зі спеціалістами, відкриваючи нові сторони себе. Останні кілька місяців я намагаюся підняти самооцінку. Вибудовую зруйновані матір’ю кордони самотужки. Сподіваюся, що незабаром усе зміниться, бо вірю в те, що краще пізно, ніж ніколи.
А як власних дітей виховуєте ви?
Чи перетинаєте їхній кордони?
Яку модель виховання прищепили вам у дитинстві?
