Слова Тамари про коханого чоловіка, що віддав життя в боях за Україну, просто неможливо читати без сліз! У свої 33 вона стала вдовою з маленькою дитиною, яка вже ніколи не побачить рідного тата…
“Мені 33 і я вдова. У мене 3-річний син. І мене дратують три фрази: 1. “Герої не вмирають” – та вмирають, панство. Вмирають пачками щодня. Не було ще такого дня з 2014-го року, щоб герої не вмирали.
2. “Ми помстимося” – ніхто не помститься. Це пусті слова. І насправді непотрібні.
3. “На тому світі на них чекає розплата, їхні діти відповідатимуть за їхні гріхи, Бог все бачить, вони ще за це заплатять, не зараз, а потім, ну і тому подібне”, – ви серйозно? Або вони платять тут і зараз, або не платять взагалі. А оці от казочки про божу кару, про справедливість – це пустодзвін. Я це все пишу, бо мені болить. Бо насправді так воно і є: герої вмирають!
Ніхто нікому не помститься! І ніфіга цим … не робиться! Ніякий шляк їх не трафить. Це все правда. Я знаю, більшості цей мій пост не сподобається, бо тут багато “негативу, а його й так зараз вдосталь”. А позитиву я не маю. Я три місяці не можу поховати чоловіка, і мені болить. Я знаю 16 родин і кожна історія така, що фільми Голлівуду просто відпочивають.
І знаєте, що найболючіше в цих історіях? Ці родини нецікаві державотворцям, вони їм не потрібні, ними з держслужбовців ніхто не цікавиться і не займається, про них навіть знати не хочуть. Бо родини загиблих героїв – це проблема, яку треба вирішувати, треба брати за них відповідальність, треба дбати і піклуватися – а це ж незручно, це ж треба щось робити, треба ж думати, як то все організувати. Якщо я неправа, нехай мої родини мене насварять і виправлять…”
