Господар помер навесні. Старий будинок виявився нікому не потрібен (хоча рідня у господаря була) і стояв все літо, сумно дивлячись запиленими вікнами на навколишній світ. Ніхто не помічав, що іноді, частіше вечорами, у вікні з’являлася кудлата голова і проводжала прохожих повз людей жовтими сумними очима.
Домовик все літо охороняв порожній будинок, нудьгував, згадував свого старенького, мовчазного господаря. Нечутно ходив по кімнатах, поправляв скатертину на столі і покривало на дивані. Вночі виходив у двір подивитися на місяць і подихати повітрям, наповненим ароматом трав. Коли відцвітали кульбаби, домовик, ненавмисно вдихнувши пушинки, чхав у свої маленькі теплі долоньки і сміявся.
Восени, коли стало холоднішати, домовик пошив собі зі старого хазяйського покривала щось на зразок пальто, обмотував шию товстим колючим шарфом і сидів так на холодній печі, згадуючи, як господар жарко натоплював цю піч зимовими вечорами, як апетитно булькали в блакитній каструльці наваристі супи, як смачно пах свіжозаварений чай у великому, з бузковими ірисами на боках, чайнику.
Господар був відлюдником, не завів собі ні собачку, ні кота і домовик шкодував про це: зараз би можна було притулитися до теплої, живої істоти і поскаржитися на життя …
… Я йшла зимового морозного вечора до себе додому. У кількох будинках привітно світилися вікна, з димарів струменів білий димок. Але були і порожні, нежитлові будиночки, вікна яких вже навряд чи коли-небудь відкриються, щоб впустити свіже повітря і сонячне світло.
Цих порожніх будинків в селі було дев’ять. Це я знала точно.
Проходячи повз спорожнілий минулої весни сусідній будинок, я почула чийсь тихий плач. По занесеній вже по коліно снігом стежці, пробралася до ґанку, на якому сидів домовичок. На ньому було пальтечко зі старої ковдри, а навколо шиї намотаний товстий шарф. Домовичок жалібно і гірко плакав, витираючи сльози кінчиком колючого шарфа.
– Не варто плакати, вже все добре, – сказала я і взяла його на руки.
– Я знаю, ви подружитеся, – додала я, входячи в мій затишний і теплий будинок.
На столі, вкритому квітчастій скатертині, весело сопів самовар, поруч стояв чайник для заварювання з намальованими яскраво-жовтими соняшниками. Посередині, на великій тарілці, височіла гора апетитних теплих ватрушок. А на лавках, навколо цього гостинного столу, весело похитуючи ніжками в різнокольорових вовняних шкарпетках і смачно наминаючи ватрушки з чаєм, сиділи веселі домовички. Їх було рівно вісім …
У кріслі лежала зв’язана мною минулого вечора пара маленьких шкарпеток …
Ви вірите в те, що у ваших будинках оселяються домовики?
