Бабуся Наталя взяла відра, коромисло і попрямувала до колодязя. Внучка одразу схопила свої відерця і побігла за нею. Адже вона вже не маленька – п’ять років ще взимку виповнилося. Так, і колодязь зовсім поруч, на їхній вулиці.
Нудно Люді. Тато з мамою на роботі. Старша сестра гуляє – дорослу з себе корчить. Тільки й залишається бабуся, з якою можна серйозні питання обговорити, але і та постійно зайнята. Все одно це питання важливе і обов’язково у бабусі запитати треба.
Підійшли до колодязя. Бабуся штовхнула вниз відро, яке стояло на краю колодязя, і те почало падати, гуркочучи ланцюгом. Але ось внизу пролунав сплеск. Держак зупинився, і бабуся почала повільно крутити його у зворотну сторону. Саме час поставити своє важливе питання:
– Бабцю, а у мене буде наречений?
– Буде, буде, – літня жінка ледь крутила держак, піднімаючи важке відро.
– Бабцю, а коли він з’явиться?
– Років через п’ятнадцять.
– А де він зараз?
– Там, – бабуся махнула рукою уздовж вулиці і почала переливати воду у своє відро, а решту в маленькі відерця внучки.
– Де закінчується вулиця?
– Що? – не зрозуміла бабуся.
– Мій наречений зараз там, де кінчається вулиця?
– Так, так, – кивнула головою бабуся і знову штовхнула відро в колодязь.
***
Вода принесена, бабуся щось варить в печі, сестра кудись пішла. Саме час сходити подивитися, чи правда, що там, в кінці вулиці той самий загадковий наречений живе. Правда, вулиця такою нескінченною здається, а вона тільки до першого провулка доходила – далі бабуся не дозволяє. Але зараз вона зайнята, на внучку уваги не звертає. Зайнятися немає чим – треба сходити подивитися.
Люда озирнулася на свою хвіртку і крадькома попрямувала вулицею. Пройшла до знайомого провулка, ще раз озирнулася. Хвіртку вже не видно, дівчинка посміхнулася і бадьоро попрямувала далі, назустріч пригодам.
***
Та тільки-но ступила на незнайому частину вулиці, з підворіття якогось будинку вискочила маленька собачка і, голосно дзявкаючи, кинулася в її сторону. А дівчинка кинулася навтьоки. Собака трохи погарчала і, побачивши, що «чужак» покинув її територію, шмигнула назад в рідне підворіття. А Люда від страху добігла, аж до наступного провулка.
«Треба повернутися» – на мить майнула думка. Але там позаду страшна собака, а попереду – зовсім вже незнайома вулиця, а кінця її так і не видно. – Гаразд, пройду ще трохи».
***
Яка, виявляється, нескінченна їх вулиця. Скільки багато будинків! Деякі будинки невеликі дерев’яні, як у них, а інші – зовсім великі. І дерев’яні, і цегляні.
Ой, гуси! Ніколи їх поблизу не бачила. Які вони білі і красиві! Дівчинка почала наближатися до них, ворушачи пальцями, немов кличучи. Підійшла до найкрасивішої гуски і хотіла її погладити. І тут великий гусак грізно заплескав крилами, витягнув шию і зашипів, клацаючи дзьобом. А потім кинувся до Люди, і наміри у нього були далеко не добрі. Підбіг, та як схопить за голу ногу.
Люда навіть підскочила від болю і знову кинулася навтьоки, все далі від рідного дому. Пробігла трохи, озирнулася. Ніхто не переслідує. Гусак повернувся до своїх гусок і всі мирно щипають травичку.
***
Пройшла ще небагато. І тут вона побачила …
Що це? Ну, які ще на курей схожі, тільки великі. А поруч з ними, що за чудовисько різнобарвне? Сам величезний і пузатий, хвіст віялом. Груди зелені з жовтими прогалинами, а спина синя. А голова-то зовсім на голову і не схожа – вся червона, горбиста, а ніс-то такий же червоний, начебто хобот і ворушиться без зупинки.
Люда від страху задкувати почала:
– Ти що, дівчинко, жодного разу індиків не бачила? – поруч стояла тітонька і посміхалася.
– Не бачила, – а сама швиденько за спину тітки сховалася.
– Не бійся, вони на вигляд тільки такі страшні. А так нікого не чіпають. Іди, не бійся!
Дівчинка обережно вийшла з-за широкої спини і тихенько пішла далі. Пригоди-то ще не закінчилися.
***
А тут кіт чорний звідкись з’явився і дорогу перебіг. Бабуся каже, це погана прикмета – треба почекати. Прикмета лише на того діє, хто першим перейде. Довго стояла, але щось ніхто з вулиці не йде. Махнула рукою, плюнула три рази через ліве плече і пішла. І тут же голос грізний:
– Ти куди, малявка, йдеш? – дорогу перегородили двоє хлопчаків, великих, на голову вищих за неї.
– Не ваша справа, – сміливо відповіла Люда, наслідуючи своїй сестрі.
– Як ти розмовляєш зі старшими? – хлопчаки загрозливо почали насуватися.
Дівча, немов кошеня, виставила вперед руки з нестриженими нігтями і приготувалася захищатися. Пацани на секунду остовпіли і одразу зареготали. Але сміх їх різко обірвався, від потиличників, отриманих від жінки, яка підійшла:
– Ви що, іроди, до маленької дівчинки пристаєте?
– Я не маленька, – образилася Люда.
– Велика!? – розсміявся один з хлопчаків.
Але тітка подивилася на них таким строгим поглядом, що ті, мовчки і швидко, пішли.
– А куди ти йдеш, така велика?
– Подивитися на нареченого.
На добру хвилину жінка втратила дар мови, а потім залилася дзвінким сміхом:
– І де живе твій наречений?
– Де закінчується вулиця.
– А ти не заблукаєш?
– Ні. Я на цій вулиці живу.
– Щось тебе тут жодного разу не бачила.
– А я там, далеко живу, – і Люда махнула рукою в той бік, звідки прийшла.
– Ну, гаразд йди, тільки не загубися! – жінка ще раз посміхнулася, потім щось згадала. – Почекай, хочеш цукерок, «морських камінців»?
Цукерки Люда любила, а «морські камінці» найбільше, і радісно простягнула долоні.
– Давай, я тобі краще в кишеньку насиплю, – і опустила в її кишеню цілу жменю різнокольорових цукерочок.
– Спасибі!
Дорога набагато легша і солодша, коли ніжна оболонка розсипається у роті від гострих зубків, звільняючи таку ж солодку родзинку.
***
Не помітила, як і цукерки закінчилися. Подивилась і вулиця – теж скінчилася. Попереду будинок, великий, дерев’яний, синьою фарбою пофарбований. І тут з того будинку хлопчисько виходить, що не більший від самої Люди за зростом. На носі і щоках ластовиння. Негарний, одним словом. Побачив хлопчисько, що вона в його сторону дивиться і питає:
– Тобі чого тут треба?
– А хто в цьому будинку живе? – сміливо запитала дівчинка.
– Ну, я живу.
Зморщила Люда носик – хіба таким вона собі нареченого уявляла. І брязнула:
– Який ти маленький.
– Не маленький я, в цьому році в школу піду і читати вмію.
– А у тебе брат є?
– Є, навіть два. Один маленький, як ти, а інший навіть ходити не може – йому всього рік.
– Шкода, – важко зітхнула Люда.
– Чого тобі шкода-то?
Не встигла вона відповісти, позаду бабусин крик пролунав:
– Ось ти де, горе моє, – обняла внучку, і лаятися почала, не зрозуміти цих бабусь. – Хто тобі дозволив так далеко від дому йти? А якби заблукала, додому не повернулася.
Схопила бабуся Люду за руку і повела додому, а та повернулася, останній раз глянула на хлопця і важко зітхнула:
«Стільки пройшла і все дарма. Так нареченого і не побачила».
***
– Ну, ти на краю світу живеш!
– Звісно. Це ти в центрі у квартирі казенній, – дівчина посміхнулася і додала. – Ще трохи в гору …
– … до самого лісу.
– Ну, не зовсім, – глянула на його здорову фігуру. – «Який хороший хлопець! Перше побачення, і проводжає до самого будинку, а вже темно. Йому двадцять два, на два роки старший від мене, в армії відслужив, працює»
***
– Ось і мій будинок, – дівчина з сумною посмішкою показала на вельми скромний будиночок.
– Винеси попити.
– Щось вікна темні? – кивнула на хвіртку. – Пішли.
Зайшли в сіни, дівчина заглянула в кімнату і винувато прошепотіла:
– Мама на роботі, вона в другу зміну працює, а батько, – опустила голову, – спить, напевно, випив.
Увімкнула світло в сінях, і зовсім засмутилася – відра були порожні.
– Пішли за водою, – зрозумівши, в чому справа, рішуче сказав хлопець, взявши в руки відра.
– Пішли, колодязь недалеко, – потім хитро посміхнулася. – Коромисло візьми!
На її подив, це слово на хлопця не справило жодного враження, він просто взяв це нехитре пристосування і повісив на плече.
***
Коли підійшли до колодязя, хлопець, не питаючи, швидко впорався з держаком і вже через п’ять хвилин відра були повні. Напилися колодязної води. Хлопець знову повісив на плече коромисло і спритно зачепив відра. І вона не витримала:
– Звідки у хлопця, який живе у квартирі, такі навички в поводженні з коромислом?
– Ну, я не завжди жив у квартирі. До п’ятнадцяти років жив у своєму будинку. Знаєш де? – він покрутив головою. – Це якась вулиця?
– Шкільна.
– О-о-о! – здивовано вигукнув хлопець. – Так я жив якраз, де закінчується твоя вулиця.
– Де закінчується вулиця???
Люда ошелешено схопилася за голову …
А вам сподобалася ця добра історія?
