Моя свекруха і дві її дочки живуть у невеликому місті. Усі троє працюють, але невеликої зарплатні їм постійно невистачає.
Спочатку матір чоловіка просто скаржилася на своє життя, але згодом почала прямо просити нас позичити їй певну суму грошей. Почалося з того, що в неї поламався змішувач у ванній. Оскільки його терміново потрібно замінити, то заодно можна зробити невеликий ремонт. Адже і плитка там була стара, і сантехніка у жахливому стані. Ми дали в борг 20 тисяч, які свекруха обіцяла повернути з першої ж зарплати, хоча вона і близько не заробляє таких грошей.
Сестри також вирішили скористатися нашою щедрістю. Щотижня у них були нові прохання. То потрібні кошти, щоб дітей зібрати в школу, то на нову куртку для старшої чи туфлі для молодшої. На повернення позичок нам доводилося чекати довго, але навіть при цьому повної суми ніхто не віддавав.
Я все розумію, але нам з чоловіком також нічого не падає з неба. Ми працюємо зранку до ночі, щоб ні в чому собі не відмовляти. Справді, у місті більше можливостей, але я неодноразово пропонувала зовицям перебратися сюди. Ми б забезпечили їх житлом на перший час, допомогли з роботою, а потім все б закрутилося.
Тим паче обидві сестри одружені. Навіщо тоді вони заводили сім’ю, якщо не мають за що її утримувати? Зате тепер ми з чоловіком усім щось винні, бо живемо в місті і витрачаємо шалені гроші на ресторани.
Та хіба так справедливо? Адже ці гроші ми заробляємо своїми силами. Гаразд, допомогти матері просто необхідно, але сестри можуть самостійно дбати про себе. Саме тому я поставила чоловіка перед фактом: ніяких позичок, поки не повернуть колишні борги.
Тим паче у нашого сина зламався ноутбук. Потрібно купити новий, а грошей нема. Усі заощадження ми роздали. Тепер доведеться взяти кредит і сплачувати відсотки. Виходить, що ми займаємося благодійністю собі в мінус.
Однак чоловік так і не поговорив зі своїми родичами, адже вчора зовиця знову звернулася до мене з проханням дати в борг. Я їй пояснює, що у нас в самих гаманці пусті, а вона мені натомість каже:
– То позичте у когось, бо нам дуже треба.
– Гаразд! – розлючено сказала я. – Але ви напишете мені розписку і завірите її в нотаріуса, – з викликом сказала я.
Натомість сестра поклала слухавку. Через кілька хвилин до чоловіка зателефонувала його матір, яка почала захищати свою донечку, мовляв, вона так хотіла купити нове плаття на весілля до подруги, але тепер доведеться йти в старому. А винною у всьому була невдячна невістка.
У відповідь на усі докори я запитала в чоловіка, як давно у мене оновлювався гардероб і коли востаннє мої руки бачили манікюр. Він лише винувато опустив очі і замовк.
Поясніть, хто в цій ситуації має рацію? Скільки ще можна дозволяти родичам тягнути з нас гроші? Чому ми маємо у всьому собі відмовляти? Зрештою, завжди потрібно мати фінансову подушку. Ніхто ж не знає, що буде завтра. А позичити кошти нам в нікого!
Гаразд, якби родичі зверталися з поважних причин, а тут плаття сестрі захотілося…Це вже за всі межі виходить!
А що ви думаєте з цього приводу? На чиєму ви боці? Чи позичаєте ви гроші своїм родичам? А самі берете в борг?
