– І коли бабки твоєї не стане, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і будеш жити

– Проходь, чого встав? Рота роззявив. У тебе немає такого і ніколи не буде! Роззява! – почав дражнитися товстий хлопчисько, крутячи в руках нову машинку.

– А ти, а ти … ти товстий! Ось! – вимовив Влад і презирливо примружив очі.

– Заздри мовчки, – хмикнув товстун. – Це тому, що мені є що поїсти. Мене мама смачно годує. Пирогами, пельменями, а твоя бабка тобі кістки тільки дає гризти, – додав хлопчисько і вибухнув гучним реготом.

Влад від образи з усієї сили стиснув губи, вони одразу побіліли. Хлопчик ріс з бабусею, матері своєї не знав. Харчувалися вони на мізерну пенсію бабусі, зрозуміло, що зводили кінці з кінцями.

Бабуся була старенька, ледве ходила, тому Владу доводилося все нести на своїх тендітних плечах.

– І коли бабки твоєї не стане, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і будеш жити, – ніяк не вгамовувався товстун, дражнячи хлопчика ще більше.

– Звідки знаєш? – сторопів Влад і закліпав очима.

– Мати сказала, – сухо випалив товстий і, діставши з кишені цукерку, почав голосно шелестіти фантиком.

Влад не чув, що ще ніс хлопчисько, він був шокований новиною. Схопивши з лавочки перетягнутий ізолентою іграшковий самоскид, який він знайшов в смітнику, хлопчик побіг додому. По дорозі він думав про те, як буде один, без бабусі, нікому не потрібний і ніким не зрозумілий.

– Бабцю, ти тільки живи, добре? – вбіг хлопчисько в будинок, розмазуючи по обличчю сльози.

Старенька підвелася з ліжка і присіла на його краєчок:

– Владику, ти чого, внучок? Куди ж я подінуся? – додала бабуся і голосно закашлялась.

– Ванька сказав, а йому – мати.

– Не слухай ти його, він поганий. Приляжу я, – ледь чутно промовила старенька і знову лягла в ліжко.

Влад дивився на неї і розумів, що бабусі зовсім погано. Почала багато кашляти, майже не встає з ліжка. Але грошей на ліки не було, до того ж вони ще були винні в сусідньому магазині.

Влад зупинився перед старим дзеркалом в передпокої і голосно промовив:

– Я зможу!

Через пару хвилин він уже стояв у аптеці.

– Тітонько, ну давайте я вам підлогу помию. Бабусі дуже потрібні ліки. Вона без них помре, а мене в дитячий будинок здадуть, – нарікав Влад, ледве стримуючи сльози.

– Туди тобі й дорога, жебрак! А ну йди звідси! – аптекарка злобно замахнулася рукою. – Іди, кому сказала.

– Хто вам так дозволив розмовляти з дитиною? – втрутилася молода дівчина, яка весь цей час стояла біля вітрини.

Аптекарка відразу ж зніяковіла і почала виправдовуватися.

– Що з бабусею? – поцікавилася незнайомка.

– Хворіє, кашляє, – настовбурчивши губи, відповів хлопчик.

– Зараз купимо все, що їй потрібно, – відповіла дівчина і почала називати аптекарці незнайомі Владу слова.

Старенька пішла на поправку, дівчина дуже часто відвідувала і хлопчика, і його бабусю.

Коли бабусі не стало, незнайомка усиновила хлопця, який за цей час сильно звик до неї.

Цією незнайомкою була я. Владу зараз двадцять п’ять років. Він вивчився на лікаря і дуже дбайливо ставиться до людей похилого віку.

Як ви вважаєте, я прийняла правильне рішення щодо Влада?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector