Трапилася ця історія ще десять років тому. Я зовсім не могла сидіти вдома після розлучення. Можливо, спокою не давали нав’язливі думки або ж я сильно хотіла відволіктися і забути все якнайшвидше. Тому один із найвдаліших рішень стала подорож в Італію. У мене там живе хороша подруга, яка і покликала до себе в гості. Так я могла і про трагедію сімейну забути, і грошей трохи заробити.
За цей час мій єдиний син, який залишився на Батьківщині, встиг одружитися. Та ще й онуками мене потішив. Ясна річ, що, працюючи за кордоном, я без допомоги їх не залишила. Щомісяця надсилала дітям по 700-1000 євро, щоб ті ні в чому собі не відмовляли.
Так і минуло 10 років, як моя нога не ступала на рідну землю. Втім, саме тепер я зрозуміла, що заробила предостатньо та й минуле давно залишилося в минулому. Усі мрії здійснилися, можна було й додому повернутися. Тішила мене тільки одна думка, що мені більше не доведеться важко працювати на чужих людей, щоб прогодувати сім’ю. Це все вже було позаду.
Я була такою радою, як тільки побачила свого сина з дитиною. Нарешті і з невісткою познайомитись випала нагода. Цікаво ж, кого собі синочок за жінку взяв. Усі ці зустрічі та знайомства були такими милими душі, що я не могла припинити радіти.
Дітки жили дружно. Та ще й у достатку, бо за 10 років праці я їм добряче допомогла. Вони собі і квартиру купили, в машину придбали, і ремонт хороший зробили. А попереду ще скільки планів!
Син та невістка зі мною своїми планами на життя ділилися. Тому я також вирішила і про власні мрії розповісти. Розділити щастя, так би мовити. Розповіла їм, що не збираюся повертатися до квартири, де жив колишній з новою дружиною. Краще придбаю власний дім. Я ж заробила. То хіба не можу собі дозволити?
А ще час влаштовувати особисте життя. До мене давно вже залицявся колишній однокласник. Ось випала нагода дати йому другий шанс. Ми листувалися з ним весь час, доки я жила в Італії. Здається між нами навіть щось спалахнуло. Раптом у мене знову вийде створити сім’ю? І в старості зможу пізнати те жіноче щастя, яке не вдалося утримати в молодості.
Але моїй рідні плани чомусь не сподобалися.
Я ніяк не могла збагнути, що ж ішли не так.
Почала розпитувати. Вони довго не зізнавалися, а потім таки розкололися. Думали, що я грошей їм привезу, що вони могли придбати ще одну квартиру. Забезпечень їм, як бачите, мало, тому хотіли житло в оренду здавати. Живий дохід, так би мовити. А піти на роботу і заробити самотужки ніхто із них не хотів.
Мене таке одкровення щиро здивували. НІ, я чула, що моя невістка не мала роботи. Але я це приймала цілком нормально. Декрет. Дитина. Усе, як годиться. Але чому син ледарював, якого я вивчила і дала хорошу професію, збагнути не могла. Усі попередні 10 років вони тільки те й робили, що жили на чужі гроші. Розкошували, доки я спину гнула за кордоном. Ось таке спонсорство.
Лякає тільки, що й зараз, коли я вже повернулася додому, діти не бажають щось змінювати, і далі простягаючи руку.
Я довго сварилася із сином. Потім намагалася пояснити, що та як. Але все марно. Тоді я не витримала і поїхала до свого однокласника. Ми з ним добре поладнали наживо і поки що я перебуваю в нього. Надалі ми плануємо купити власне житло і перебратися туди.
Мушу визнати, що діти на мене сильно образилися. Але я не бачу нічого, чим могла б їх принизити. Я ніколи не хотіла їм зла. Вони повинні навчитися жити самостійно, бо мене не буде вічно поруч. Та й фінансові запаси мають здатність вичерпуватися.
Сьогодні дзвонила невістка, просила за онуком завтра наглянути. Виявляється, таки взялися за голову. Допомогла моя профілактична бесіда. Вона на співбесіди із самого ранку збирається. І син уже, начебто, роботу шукає. От і славно.
Байдуже коли і якою ціною, але я дуже рада, діти почали самостійно дбати про майбутнє, нарешті відпустивши руку матері. Ясна річ, що жити чужими коштами постійно не вийде.
Зрештою, я не можу постійно працювати для інших. Треба й для себе пожити. Хіба неправду кажу?
Чи вважаєте Ви рішення матері правильним?
Можливо, слід було і надалі підтримувати дітей?
