І вчать, терпляче, без метушні. Іноді зітхають, сміються і переробляють. Знову показують, як правильно, поки не вийде. І тоді з гордістю кивають один одному, мовляв, «моя школа»

В молодості занесло мене життя на оптовий склад, де я в підсумку пропрацював рік. Походивши по співбесідах і майже всюди отримавши відмову, я розповів своєму другові Борису про цю печаль. Той хмикнув, комусь подзвонив і сказав, що є вакансія вантажника на оптовому складі, де він працював. Робота не складна: збирай по накладній палет і відвозь його на рухлі в машину. Зарплата пристойна, вимога одна – не бухати по-чорному. Я подумав і погодився.

Борис швидко звів мене з бригадиром, той коротко розповів про робочі обов’язки і сказав виходити на наступний день. На моє запитання: «Чи потрібен якийсь змінний одяг», він лише рукою махнув і посміхнувся, що знайдуть мені щось.

Сергій, бригадир, чоловіком був колоритним. Здоровий, пузатий, щоки рум’яні, кров з молоком. А ще весь забитий з ніг до голови тюремними наколками. Але зі мною він поводився ввічливо і на прощання рикнув басом, що не потерпить у себе в бригаді алкашів і ледарів, але Борис його запевнив, що в цьому плані я надійний.

Свій перший робочий день я провів у мовчанні. Сергій провів мене в підсобку, представив мужикам, серед яких я був наймолодшим, а потім кудись побіг. Мужики пояснили, що за «збруєю» пішов. Так вони називали спецодяг: сірий комбінезон, важкі і міцні черевики, сіру бейсболку і стандартні для всіх рукавички.

Я присів осторонь, насторожено розглядаючи мужиків, які ділилися своїми історіями, і старався не привертати до себе увагу, але один з них, Куля, налив у вільний кухоль міцний чай і простягнув мені, по-дружньому посміхаючись.

– Тримай, малий, зігрійся. А то тремтиш, як осінній лист, – реготнув він, блиснувши золотим зубом, після чого повернувся за стіл. Пізніше я дізнався, що Куля провів якийсь час за гратами. Втім, майже вся бригада Сергія складалася з людей, які колись оступилися і потрапили в місця позбавлення волі.

Для мене, хто більшу частину пропрацював в офісах і магазинах, це було тією ще дивиною. Так чого обманювати, побоювався я їх. Їх моторошнуватих наколок, плоских жартів і навмисної грубості. Але в чай ​​мені ніхто не плюнув, навпаки, це було одне з найпрекрасніших чаювань в моєму житті, тому що хтось одразу сунув мені печиво, а мужики, трохи поштовхавшись, звільнили місце за столом.

– Приходжу додому, а моя в спальні з гномом якимось цілується! – гнівно гарчить огрядний Малюк. У Малюка два метри зросту, і він єдиний, хто не носить «збрую». Його розмірів на складі просто немає. Він закурює міцну «Яву», кашляє і хитає головою.

– Ну а ти що? – підбиває його Куля під загальний сміх. – В морду хоч дав?

– Тільки замахнувся, як його вітром знесло, – чесно відповідає Малюк і підсобка гримить від сміху. – Так дільничному і сказав.

– Та ну? Прям вітром знесло? – не вгамовується Куля, на що Малюк хмуриться, згрібає Кулю в оберемок і здавлює так, що у того очі на лоб полізли.

– А шо, ти сумніваєшся? – запитує Малюк, але Куля щось незрозуміле пищить і марно намагається вирватися.

– Досить іржати! – гаркає Сергій, входячи в підсобку і кидаючи мені новеньку «збрую» в пакеті. – У Тані накладні беріть і за роботу. І новенького не кидайте. Покажіть, що і як.

Я мовчки киваю і виходжу слідом за мужиками, які продовжують обговорювати вчорашню пригоду Малюка. Куля морщиться, тре ребра, але сміється в усі двадцять зубів і постійно норовить полоскотати Малюка, поки Малюк не відправляє його стусаном до мене і не велить навчати хитрощів професії.

Виявляється, тільки на словах легко працювати вантажником. Перший зібраний палет я надовго запам’ятаю, бо вийшла якась срана Пізанська вежа, яка звалилася на підлогу, як тільки я загнав під палет рохлю. Сміялися всі. Навіть Сергій не втримався від посмішки і хитав головою. Але сміх був добрим, а не уїдливим. Для мужиків, які все життя пропрацювали на цьому складі, процес складання палета був давно налагоджений і займав мінімум часу. Поки я сопів над своїм, Куля, який працював поруч, встиг зібрати п’ять палетів, які надійними башточками стояли в очікуванні навантаження.

Почервонівши, я почав віддирати плівку і заново складати брикети з мороженими стегенцями на палет, а потім здивувався, коли мені на допомогу прийшла вся бригада. Навіть суворий Малюк, сопучи кривим носом і уїдливо посміхаючись, підбирав з підлоги м’яті брикети.

– Під низ поклади рівні коробки, – вчив мене Куля, підтверджуючи слова діями. – А м’яті, порвані на самий верх. Так він буде триматися. І плівкою, коли замотуєш, низ палети теж прихоплюй. Тоді точно не звалиться.

– А якщо в накладній кілька різних позицій? – поборовши боязкість, питаю я.

– Ну ти голівоньку-то включи, – усміхається Куля. – Вчений ж, в інститутах вчився, так? «Морозилку» і все тверде під низ, а м’яке і м’яте наверх. Все просто, малий. З овочами і фруктами тільки по-іншому, але я покажу, не бійся.

Я дивлюся, як спритно і швидко він збирає мій розвалений палет і перетворює його в неприступний бастіон, замотуючи плівкою.

– Плівкою, коли мотати будеш, обережно. Вона, зараза, пальці на раз ріже, та й мозоль з незвички вилізе. Ну а що? Якщо не я, то хто ще скаже?

– Я скажу! – басить Малюк і добродушно сміється. – Не сердься, малий. Куля в свій перший день розніс палет з яйцями.

– Ага, – киває Михайло, вусатий українець. – Сергій кричить, Малюк кричить, а Куля блідий, руками яйця з підлоги збирає і мало не плаче.

– Смішно вам, скалозуби? – посміхається Куля і я розумію, що образи в його словах немає. Так, добрий докір.

– Себе згадайте.

– А що тут такого-то? – знизує плечима Малюк. – Всі лажають, малий. Не бійся, навчимо. Ти не гальмуй тільки.

І вчать, терпляче, без метушні. Іноді зітхають, сміються і переробляють. Знову показують, як правильно, поки не вийде. І тоді з гордістю кивають один одному, мовляв, «моя школа». Душевні вони, все-таки, люди.

І ось пролітає місяць, а я вже підвищую голос на Малюка, який про щось задумався, спершись на рохлю і чекаючи, поки я закінчу комплектацію замовлення. Стою, очі поволокою оповиті, а на губах посмішка розсіяна витає.

– Малюк! Досить вола топтати. Вези давай! – кричу я. Малюк смикає головою, ніби прокидається, гмикає щось беззлобно, заганяє рохлю під палет, і потім тягне, як тяглова конячка, упершись ногами в підлогу.

– Малий! Підсоби! – кричить з іншого кінця складу Куля, що застряг з рохлею в невеликій ямці.

– Що, сил нема? – посміхаюся я, на що Куля регоче і хитає головою. – суп в їдальні рідкий був і тяги не вистачає?

– Тим супом і комара не нагодуєш, – пихкає Куля. Удвох ми відганяємо рохлю на вантажний майданчик і без зайвих зусиль завозимо в кузов «Камаза». Куля висовується з-за рогу і кричить водієві. – Вези, Михайлович. Готово!

«Камаз» Михайловича їде, а на його місце постає нова машина. Постає і чекає, поки ми не зберемо палет. А з іншого кінця складу знову кричать: «Куля! Малий! Підсобіть!». Ми посміхаємося і біжимо допомагати черговому бідоласі.

У курилці, з видом на промзону, сидить вся бригада, включаючи бригадира Сергія. В повітрі застигли клуби важкого сигаретного диму і застряють уривки розмов. Малюк розповідає, як він в черговий раз з дружиною помирився. Куля його беззлобно підколює і ухиляється від важкого кулака вантажника, щоб через мить знову пожартувати на межі фолу. Але Малюк посміхається і кожен розуміє, що суворість у нього показна. Як і у багатьох.

Ось підсаджується Михайло і тягне руку в кишеню, щоб дістати порожню пачку. Кілька секунд тупо дивиться на неї, потім зітхає, мне її в руці і кидає у відро для сміття. Тут же йому простягає свою пачку Куля, а поруч і Малюк витягує прямокутник «Беломора». Михайло киває з вдячністю, бере сигарету, черкає сірником і блаженно мружиться, вдихаючи колючий дим. Сидить, мовчить, потім ближче до мене присувається і питає стиха, щоб не заважати іншим:

– Малий, тут мужики сказали, ти в комп’ютерах шариш?

– Трохи. Сталося чого? – питаю я. Михайло мнеться, смикає товстими пальцями недопалок, потім знову зітхає.

– Так працював ось, а тут вранці встаю, пошту перевірити, а не включається … – нескладно починає він. Я слухаю, киваю, раджу щось. У підсумку погоджуюся ввечері після роботи до нього додому зайти і подивитися.

Приходжу, швидко все виправляю, пояснюю Михайлові, що трапилося і ошелешено дивлюся, як він тягне з кухні великий шматок незаперечного сала з часником. Мнеться, простягає його мені і дякує. Мнусь і я, намагаюся відмовитися, але тут дружина Михайло підходить і пакет з гарячими пиріжками в руки дає.

– Худенький ти, – голосить вона, а Михайло сміється, згадуючи, скільки я їм на обіді. Сміюся і я, після чого беру подарунки і йду додому. Темно на вулиці вже, але на душі добре. Душевні вони, все-таки, люди.

Місяці змінюють один одного, робота кипить і восени, і взимку. Приходять нові люди. Не такі душевні, але приходять.

Наприклад, Льоня. Мій ровесник. Вальяжно заходить в підсобку, оглядає зухвалим поглядом принишклих мужиків і видає:

– Вечір в хату, бродяги!

– Тихіше, Малюк, тихіше, – благодушно шепоче зблідлий Куля, вчепившись в руку здорованя. Несхвально хитають головами Михайло і Винтик, а Сергій червоніє і з тяжким зітханням піднімається з-за столу.

– Ти тут це … словами такими, не кидайся. Тут пристойні люди, – бурчить він, роздивляючись новенького. – Сам де був?

– Ніде, – розгублено відповідає Льоня.

– Тоді що таке несеш? – похмуро запитує Малюк. – По-людськи вітатися не можеш?

– Можу.

– Ну так вийди і зайди, як личить, – велить здоровань і йому ніхто не перечить.

– Всім привіт. Мене Льонею звуть, – куди тільки бравада показна поділася. Льоня заходить і тулиться до стіни. Мужики бурчать і, поштовхавшись, звільняють йому місце на краю стола. Як мені колись. Я зараз навпаки біля Кулі і Малюка сиджу, поруч з Михайлом, чия дружина, тітка Аня, постійно мені пиріжки передає. Їх рідний син в ставку втопився ще хлоп’ям, а вони так і не оговталися від цього. Михайло потім дякував, що я не відмовляюся. Посміхався і розповідав, що давно дружину такою щасливою не бачив. Душевні вони, все-таки, люди.

А в обід ми чуємо рев Малюка і нервові смішки Кулі з курилки. Мчимо на звуки, як мисливці, а підбігши, бачимо новенького Льоню, який тулиться до стіни, стискаючи в руці молоток, і біснується здорованя.

– Що сталося? – коротко питає Сергій. Куля нервово ковтає і вирішується відпустити одного. Малюк сопе і з гнівом дивиться на новенького. – Що не поділили?

– Він Михайле сказав, що від Малюка бач-ти собакою несе, – буркнув Куля, закурюючи сигарету. – Михайло

Малюкові передав, а Малюк з ланцюга зірвався. Вб’ю  його, каже, а потім робіть чого хочете.

– А що тут такого? – заверещав Льоня. – Через слова на людину кидатися?

– Ти тут це … з’ясуй, хлоп’я, – насупився Сергій. – Якщо є що сказати комусь, то в обличчя і говори. А не як шавка, що за парканом бреше і затикається, коли хтось в хвіртку входить. Що, злякався в обличчя сказати?

Смердить, кажеш? Ну так ми всі тут смердимо, і що? Перед благородними вами мордпми духами пшикати треба?

– Я не те хотів сказати, – винувато відповідає Льоня.

– Малюк тебе б і пальцем не торкнув, скажи ти йому в обличчя, – серйозно відповів йому Куля. – Остання справа за спиною дурню нести, хлоп’я. Не по-чоловічому це, як баба шепотітися.

– А чого тоді Михайло йому розповів все? – Михайло хитає головою, спльовує під ноги і розтирає плювок ногою.

– Сім’я ми, хлоп’я. Якщо ти Малюкові не сказав, то що тепер Малюкові смердіти ходити? Не діло це. І не собакою він смердить, а роботою. Не в краватках ми тут ходимо, щоб одеколонами пахнути. Сергій правду тобі озвучив. Є що сказати кому з нас, так скажи і не мимри за спиною. Не любимо ми це.

– Простішим будь, хлопець, – посміхається Куля, але посмішка у нього не жива, а фальшива, нехай і ввічлива. Тільки очі холодні і голос різкий, як метал на морозі дзвенить.

– Іди вже, працюй, – бурчить Малюк, відходячи в сторону і нюхаючи свою сорочку. – Що смердить? Нічо не смердить. Чуєш, Куль, так смердить чи ні?

– Смердить, – киває Куля і курилка вибухає сміхом. – Шкурою пса смердить, Віталік.

– Уб’ю, – ласкаво обіцяє йому Малюк і знову стискає друга в ведмежих обіймах. Душевні вони, все-таки, люди.

Змінювалися люди, але основний кістяк так і жив. Зиму перечікували разом, та й затримку зарплати майже не помітили. Те Михайло пиріжків принесе з дому, то Куля в сусідніх складах ковбаси копченої виміняє нишком від Сергія. Те Малюк коробку чаю з особистих запасів віддасть.

Навесні тільки Михайло йти надумав. Все з духом збирався, біля кабінету бригадира топтався, та курив, як паровоз. Увечері, після зміни, він на стіл три пляшки самогону поставив, сала родинної злагоди і пиріжків, а потім розповів усім, що йде.

– Здоров’я не те вже. Та й на ваших шиях сидіти не хочеться, – говорив він.

– Та ну перестань ти, Михайло. Не кришталеві, не зламаємося, – ліниво відповів йому Куля, враз захмелілий після чарки.

– Звичайно, – кивав Сергій, заради такого випадку дозволив пронести на територію бази алкоголь. – Нормально все, Михайло. Чого страху наганяти?

– Залишайся, – посміхнувся я. – Без твоїх анекдотів нудно буде. А Куліни любовні пригоди тверезим слухати боляче. Сергію, може його на щось легше поставити? Хай он маленькі замовлення збирає, а?

– Можна, – Сергій почухав брову і, закуривши, задумався. – Палети мотати будеш. Мужики зберуть, ти замотувати. Здоров’я підправиш і повернешся, якщо захочеш.

– Ніяково мені, – засопів Михайло.

– Ніяково салом жопу підтирати, – пожартував Куля і одазу розреготався, коли Михайло кинув в його сторону спопеляючий погляд. – Ось ось. А говорить, шо сил немає, здоров’я не те.

– Тебе, поганця, за такі слова задушити сил вистачить, – посміхнувся Михайло і навіть трохи зашарівся. – Ну якщо бригада просить, то добре.

– Чудово, – гикнув Сергій. – Але другий раз проставлятися не дам, а то Куля буде щотижня йти.

– А чого Куля відразу? – надувся той, але ляпас по спині від Малюка повернув його на грішну землю. Куля ще десять хвилин кашляв під сміх інших. Душевні вони, все-таки, люди.

Ну а влітку, рівно через рік, я прийшов до кабінету бригадира із заявою за власним бажанням. Сергій уважно її прочитав, хмикнув щось нерозбірливо і поставив внизу свій автограф. Потім посміхнувся і подивився на мене поверх окулярів.

– Що, навіть просити залишитися не будеш? – пожартував я, змусивши його розсміятися.

– Шо я, дурень якийсь? – відповів він. – Розумію, що молодий ти, все життя попереду. Та й розуму у тебе більше, ніж у всіх нас.

– Не криви душею, Сергійович, – відмахнувся я. – Скільки мені відпрацювати треба?

– Та хоч завтра йди, – посміхнувся бригадир. – Куди зібрався?

– В офіс, – чесно відповів я. Підвернулася гарна пропозиція, та й втомився я на складі, що вже говорити.

– Друг там працює, ось і допоміг влаштуватися.

– Ну і правильно. Не все ж коробки тягати, Малий, – тепер посміхнувся я. Прізвисько так і прилипло до мене з першого дня. – До мужиків-то зайдеш?

– Звичайно. Проставити можна?

– Після зміни, – жорстко відповів Сергій. – І трохи. Завтра багато замовлень буде, а якщо орли окосіють, то мені накажеш за них працювати?

– Так точно, товариш начальник, – козирнув я. – Дозвольте йти до мужиків?

– Тамбовський вовк тобі товариш, – посміхнувся Сергій. – Йди вже.

Увечері, коли ми стояли на прохідній і чекали службовий автобус, я ще раз подивився кожному в очі. Куля без зупинки баламутив і кланявся мені. Малюк задумливо дивився на порожню дорогу, а решта добро посміхалися. Їх очі світилися від хмелю, як і мої. Але не було ніяких образ. Так розлучалися друзі, нехай багато хто з них годилися мені в батьки.

В автобусі всі мовчали, а я дивився у вікно. На склад, де пропрацював рік. Потім перевів погляд на людей, з якими провів весь цей час. Душевні вони, все-таки, люди.

* * *

Той перший день в офісі я теж запам’ятав надовго. Тут не було тієї відкритості, що з мужиками, не було тієї доброї грубості, і кожен був сам за себе. Мені довелося півдня бігати за адміністратором, щоб він налаштував мені комп’ютер. Потім я на самоті пообідав в корпоративній їдальні і краєм вуха послухав плітки бухгалтерів, якими вони ділилися один з одним захлинаючись і з якоюсь дивною злістю. Лише коли я майже закінчив їсти, до мене підсів один з менеджерів, усміхнений Паша. Він, як і я, був новеньким. Працював в офісі місяць, мало з ким спілкувався і тому був радий новому обличчю.

Після обіду він вирішив переїхати ближче до мене і довго лаявся з системним адміністратором, якому ліньки було займатися переносом якихось параметрів. Але в результаті ми сиділи з Пашею плечем до плеча, неголосно перемовлялися про щось в хвилини рідкісної перерви і працювали. Не було тепла. Тільки холодок, що нагнітається кондиціонером, і стандартні запахи будь-якого офісу: кава, жіночі парфуми і сірий пил.

Увечері мене до себе викликав начальник відділу і прочитав довгу лекцію про те, що не можна так розмовляти з колегами, як це зробив я після обіду. А я всього лише попросив Наталю, такого ж менеджера, як і я, скоріше обробити своє замовлення, яке з дратівливою періодичністю падало в мої заявки. Кивнувши, я слабо посміхнувся і, виходячи з кабінету, зіткнувся з Наталею, яка мстиво мені посміхалася.

І вже стоячи на зупинці, я задумався. В офісі, де мені треба було працювати, не було душевних людей. Були щурі, безликі хом’ячки, які передають плітки зі швидкістю світла від одного столу до іншого. Прості норми моралі і моральності були для них чимось вкрай незрозумілим, безглуздим і вичерпали себе. Всі носили маски, посміхалися при зустрічі фальшивими посмішками і втикали тобі ніж в спину, коли ти відвертався. Звичайно, потім я змінив багато офісів, де мені траплялися душевні люди. Правда їх було дуже мало, немов це – вимираючий вид.

Але до мужиків зі складу я до сих пір заходжу в гості. Куля як і раніше кланяється і по-дурному сміється, Михайло струшує з лави крихти своєю кепкою і дістає з холодильника шматок сала і чорний хліб. А Малюк з Сергієм завалюють мене питаннями і грубо регочуть, коментуючи моє нове життя. Душевні вони, все-таки, люди.

Після прочитання цієї історії тепло стає на душі, чи не так?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector