Ніколи Ірина не думала, що в 34 роки залишиться одна. Тим паче дівчина завжди була у відносинах. Десять років вона жила з Микитою, і була переконана, що це кохання усього життя. Він не поспішав робити пропозицію, та вони і так були наче подружжя. Але одного дня чоловік приголомшив:
- Іра, мені шкода, та я йду. Лариса вагітна.
Наче грім серед ясного неба. Тим паче, Лариса була найкращою подругою Ірини, вони жили разом в гуртожитку і були наче сестри. Згодом вона часто гостювала в них вдома, навіть жила декілька тижнів, коли з чоловіком розлучилася. І так тихенько собі вкрала її Микиту.
Кілька місяців Ірина місця собі не знаходила, плакала вночі, а вдень — забувалася на роботі. Згодом, дівчина твердо вирішила, що більше ніколи не буде керуватися почуттями. Тепер вона шукатиме чоловіка, оцінивши його як людину. Нехай це буде за розрахунком, головне щоб обдумано.
Тому, коли матір вмовляла зустрітися з її начальником, який був неодружений, та дуже перспективний – Ірина погодилась. Якби ж вона знала, що з цього вийде.
В ресторані, де Леонід мав на неї чекати, було порожньо. Ірина сіла за столик і замовила каву. Тут в приміщення увійшла пара: чоловік досить огрядний, утім милий та з ним жінка старшого віку.
- Ви Іра? Мене звати Жанна Валерієвна, а це мій Льонічка!!!
- Приємно познайомитись!
Подиву Ірини не було меж. Сорокарічного Льоню самого не пустили на побачення. Це ж треба!
- Іра, хочу бути з вами відвертою. Бачу, ви дівчина зріла, розумна, маєте все зрозуміти. Пару на життя треба обирати обдумано. Он гляньте, скільки людей розлучається. Тому я хочу все проконтролювати, знаєте, збоку краще видно, чи люди підходять одне одному!
- Можливо ви праві, та я ще такого не зустрічала, – не втрималась Ірина.
- Льонічка дуже розумний хлопець. Йому сорок, а він вже керівник відділу, має гарні перспективи і зв’язки. Його цінують на роботі і обіцяють підвищення! Знаєте, скільки дівчат його б охоче забрали? Та нам аби-яку не треба.
- Ну не знаю, чи я вам підійду, та нехай вже Льоня самий щось розкаже про себе.
- Чекай, ще поговорите, – продовжила пані Жанна, – Ти маєш знати, що в Льоні є квартира, трикімнатна, та я живу з ним, допомагаю. Місця там усім вистачає.
- Ви ж знаєте разом жити часом важко. А якщо я схочу, щоб ми окремо оселилися?
- Такого бути не може! Я мушу вас навчити доглядати Льоню. У нього особлива дієта, загроза діабету і алергія на цитрусові. А ще на котів. Того ніяких тварин в оселі.
- А на собак?
- І на собак і на пил. Прибирати треба щодня, бодай протирати підлогу і полиці!
- Так я ж на роботі, коли встигну?
- Це вже може бути проблемою. Бо треба, щоб вдома все гарно було. А за рік має народитися дитина, а потім друга. Перерву немає коли робити, ти вже не молода.
У Ірини в голові аж запаморочилось, все думала, а навіщо їй такий хворий чоловік. А Льонічка так і сидів мовчки, все його влаштовувало. Тоді дівчина вирішила звернутися безпосередньо до нього:
- Льоня, ви взагалі хочете оженитися? Дітей хочете?
- Звичайно, вже треба, немає куди тягнути?
- А якщо не вийде, всіляке буває, і причина часто не в жінці?
Льоня зніяковів і відразу втрутилася його мати:
- У Льонічки все добре, генетика хороша, лікаря відвідує щороку. А ти перевіряєшся?
Дівчині навіть смішно стало він цього всього. Не зникало відчуття, що їй продають пса дорогої породи. Та нащо їй той пес, як вона котів полюбляє?
- Знаєте, мушу зізнатися. Я дуже люблю котів, в мене їх три, і ще одного планую взяти. А ще не вмію готувати, і працюю допізна. Того вам мабуть доведеться кращу партію пошукати. Можливо в агентство звернутися?
- Яка ти пихата! Так ти залишишся старою дівою з котами!, – вигукнула Жанна Валерієвна.
Та Ірина вже її не чула. Одягнула пальто і пішла з посмішкою геть. Такого красеня їй вже точно не треба. Краще вже ніякого!
