Мій син Михайлик – це новорічний подарунок долі. Сім років тому я послала чоловіка за продуктами до новорічного столу, а повернувся він з немовлям…
– Що відбувається? – не могла зрозуміти я.
Тим часом Юра простягнув мені згорток з дитиною, а сам зник за вхідними дверима, крикнувши вслід:
– Потім поясню.
Пройшло трохи часу і чоловік повернувся додому.
– Я саме йшов з магазину, коли побачив у під’їзді коляску. У ній лежало немовля, а навколо ні душі. Не знаю, які безвідповідальні батьки могли так вчинити. Вирішив постукати до сусідки. Тітка Марія відкрила двері і сказала, що вперше бачить дитинча. Я ще постояв з двадцять хвилин в очікуванні на дорослих, але ніхто так і не прийшов. От і забрав немовля сюди, щоб не мерзнуло. Покривало ж тоненьке.
– Оце пригоди ти знайшов. Надіюся, синочок не твій.
– Не до жартів зараз. Що будемо з малюком робити?
Раптом пролунав дзвінок. Святкувати Новий рік ми планували з батьками. Юлія Анатолівна, матір чоловіка, довго стояла на порозі квартирі зі здивованими очима від побаченого.
– І коли ви тільки втсигли?
– Це не наша дитина. Ми знайшли її. Можливо, ви підкажете, що нам робити з немовлям?
– Та дзвоніть в поліцію. Нехай вони розбираються. Не будете ж собі залишати…
– А чому б і ні? – раптом запитала я в Юри.
Чоловік подивився на мене, а в очах промайнула блискавична думка: це наш шанс.
Мені було трохи далі за тридцять, а Юрі виповнилося 35 років. Ми обоє працювали, жили у власній квартирі і мали хорошу іномарку. Та фінансове благополуччя приносило не багато радості, адже усі мрії зводилися до дітей…
– На жаль, ваш чоловік безплідний, – виніс вирок лікар.
Того дня у мене сльози котилися градом.
– Олю, чого ви опускаєте руки? Ви ж можете усиновити малюка, – намагався підбадьорити лікар.
– Так, але це буде не рідна дитина…
– Ви й не помітите, як вона вам стане рідною.
Я не сприйняла слова лікаря всерйоз. Згодом я поринула у своє буденне життя і змирилася, що ми з Юрою ніколи не станемо батьками. Так минуло кілька років.
Раптом буквально на голову нам звалився такий подарунок.
Тож наступні кілька місяців ми були заклопотані документами і оформленням опіки над сином. Тим часом у квартирі йшла підготовка дитячої кімнати. Так ми стали щасливими батьками.
Через два роки наша сім’я збільшилася. Ми всиновили дівчинку Даринку.
Я настільки звикла до дитячого сміху в нашому домі, що не розумію, як ми з Юрою раніше жили тільки вдвох. Кожного вечора я щаслива від обіймів моїх дітей і ніжних слів: “Мамо, ми любимо тебе”.
А що ви думаєте про вчинок цієї подружньої пари?
