– Ти дійсно хочеш туди йти? – дивувалася Алла, спостерігаючи за своїм чоловіком, який прасував костюм.
– Так. А чому ні? – кинув у відповідь Іван. – Це ж зустріч випускників.
– Навіть не знаю, – засумнівалася жінка. – Хіба ти забув, як вони постійно тебе ображали?
– Не забув, – легковажно кинув Іван. Хоча Алла розуміла, що ця безтурботність ніщо інше, як акторська гра.
– Від Вітька тобі дісталося найбільше, – поринула в спогади Алла. – Пригадуєш, як він катався на тобі, немов на коняці?
– Пригадую, – напружено відказав Іван. – Однак я підготувався. Бачиш ці м’язи? Не дарма 10 років ходжу в спортзал. Вітька я більше не боюся, – усміхнувся він.
Все ж чоловік пішов на зустріч, а ввечері повернувся додому.
– Розповідай, як все пройшло, – одразу накинулася із питаннями Алла. – Всі однокласники прийшли? Змінилися вони? А Вітька був?
– Так. Змінилися. Особливо Вітька, – зітхнув Іван.
– Так сухо? Без подробиць? – не вгавала дружина.
– А які подробиці ти хочеш почути? Зараз Вітька став ще меншим, ніж був в школі. Він працює в дитячій бібліотеці. Уявляєш? Гроза школи, перший хуліган на районі і дитячі книжки.
– Ого, – здивувалася Алла. – Виходить, що освіченою людиною виріс. А чого ти в гапці сидиш? – раптом зауважила Алла.
– Мені так зручно, – розхвилювався Іван.
– Ану знімай її!
Після тривалої суперечки чоловік все ж зняв з голови головний убір. На Аллу чекав сюрприз у вигляді баклажанових вух чоловіка.
– Стривай! Вітька знову катався на тобі і тримав за вуха? Як так вийшло? – здивувалася Алла.
– Сам не знаю, пробурмотів Іван. – Він як тільки мене побачив, то одразу заговорив тим самим голосом, що в дитинстві: “О, і Лопушок тут! Ходи-но сюди”. Він геть не змінився! Тай всі вони не змінилися!
Після цих слів Іван розплакався. Алла обійняла гору м’язів і намагалася заспокоїти свого чутливого чоловіка.
А які у вас були стосунки з однокласниками?
