Його знайшли вночі, на сходинках головного входу дитячої міської лікарні. Сторож випадково натрапив на картонну коробку, заглянув в неї і ахнув – немовля!
Хлопчику дали ім’я Сашко, але медсестри, між собою, називали його Рижик. Це була абсолютно здорова дитина, приблизно місяць від народження. Хлопчик був оглянутий неонатологом і оформлений одразу, де тимчасово утримувалися всі відмовники міста. Персонал лікарні, від прибиральниці до головлікаря, складався з небайдужих людей.
– І яка погань могла викинути таке диво, – бурчала Клавдія Борисівна.
– Добре хоч нам підкинула, а не задушила.
Практикантка Світланка, розкривши очі, перепитала:
– Як це – не задушила?
– Зелена ти ще, багато чого не знаєш. Буває, народить якась потайки, задушить, та закопає десь. Або зовсім на смітник викине.
– Як же можна? Адже своя кров!
Клавдія Борисівна тільки руками розвела.
Світлані так сподобався новачок, що вона поралася з ним кожну вільну хвилинку. Клавдія Борисівна бурчала:
– Ну, що ти чіпляєшся до нього, не привчай до рук. Поїде до будинку маляти, а там …
Вона поправила ґудзик халата і впевненим голосом додала:
– Хоча, такі у нас не залежуються, швидко батьків знаходять.
Так і сталося. Двох днів не минуло, як знайшлася сімейна пара, якій сподобався Володя.
Світлана зраділа за хлопчика. Весь день гралася з ним, примовляючи:
– Ну що, Рижик, поїдеш від мене? Скоро мама з татом тебе заберуть.
А ввечері почався переполох. У лікарню прийшли з поліції. Цікава Світлана раз у раз підбігала до кабінету головлікаря, дізнатися, що і як. Коли пили чай в перерві, влетіла медсестра Марина:
– Дівчата, не повірите! Мама Рижика знайшлася!
Всі, хто знаходився в ординаторській стрепенулися, заглядали:
– Що?
– Не може бути!
– Розповідай, не тягни!
– Вкрали його! Сусідка у них того, – Марина покрутила пальцем біля скроні.
– Весна на дворі, загострення у неї було. Привиділося, дурці, що дитина від чоловіка. Ось і викрала.
З коляски викрала, поки мати білизну розвішувала у дворі. Помітила майже відразу, а її вже й слід прохолов. Та й не думав ніхто, що вона на таке здатна.
– А, що ж в поліцію не заявили?
– Так заявили! З сусіднього міста вони, поки те, та се …
– А сама мати-то де? – запитала Світлана.
– Викликали на впізнання. Скоро приїде.
Світлана вибігла в коридор, за нею і всі інші.
– Я збігаю вниз, Клавдія Борисівна? – благально подивилася вона на свою наставницю, та махнула рукою:
– Біжи вже, розкажеш потім. Та будь на зв’язку!
– Добре, – пообіцяла Світлана і прожогом кинулася по сходах на перший поверх.
Вона впізнала її відразу: світле волосся із золотим відливом, точнісінько як у Рижика, трохи розкосі блакитні очі, кирпатий ніс …
“Якщо хлопчик схожий на маму, значить буде щасливим, – згадалися їй слова бабусі.
Рижик був точною копією своєї мами. І ніякого впізнання не було потрібно.
Молоду жінку підтримував під руку чоловік. На його обличчі явно читалися ознаки безсонної ночі. Сірі очі, обрамлені пухнастими віями, висловлювали одночасно і надію, і відчай.
Поліцейський запросив їх до кабінету головлікаря. Світлана дріботіла слідом. Взагалі-то стороннім не можна було бути присутнім, але в метушні на неї не звертали уваги.
Поки чекали Тамару Аркадіївну, Світлана спостерігала за жінкою. Та сиділа з прямою спиною, мовчки кивала поліцейському, який пояснював процедуру впізнання і, здавалося, байдуже дивилася на двері. Але від Світлани не сховалася нервове тремтіння її рук, які смикали у руках носовичок. Нарешті двері відчинилися і увійшла головлікар – Тамара Аркадіївна з Рижиком на руках:
– Ось, не втрималася. Сама принесла, – посміхнулася вона.
Поліцейський піднявся і сказав:
– Громадянка Карпова, прошу вас …
Договорити він не встиг, жінка встала, підійшла до Тамари Аркадіївни, подивилася на Рижика і прошепотіла:
– Сашенька … – впала на коліна, закрила обличчя руками і заплакала. Чоловік підскочив до неї.- Ну, що ти, Аню, заспокойся, – схвильовано бурмотів він, намагаючись підняти її, – Ось бачиш, він знайшовся, заспокойся!
****
Проводжали Рижика всією лікарнею. Тамара Аркадіївна сама переодягнула його, запеленала. Мама найди довірливо стежила за нею і посміхалася розсіяно-щасливо. Клавдія Борисівна, крадькома змахнувши сльозу, сказала Світлані, що стояла поруч:
– На мамку схожий, щасливим буде!
Ви вважаєте маму Сашка винною в тому, що його викрала божевільна сусідка?
