Аліна сіла на лавочку біля зупинки та затулила долонями обличчя. Вона гірко плакала, адже не могла стримати той біль. Хотіла голосно кричати. Згадує, як у дитинстві бігала до бабусиного саду та їла солодкі яблука. А старенька завжди казала, що животик болітиме, бо дівчинка не помила фрукти.
Потім були шкільні роки, перше кохання, перше побачення і сльози. Мирон, якого так любила дівчина, пішов в армію і одружився з міською дівчиною, з якою познайомився під час служби.
Спочатку Аліна дуже переживала, багато сліз пролила в подушку.
– Не плач, дитинко. Значить, не твоя доля цей телепень Мирон. Зустрінеш ще свою справжню любов, – заспокоювала Галина Василівна.
– Бабусю, а ти любила діда? – поцікавилася внучка.
– Як тобі пояснити… Шанувала, але не любила. Моє серце все життя іншому належить, – важко зітхнула старенька.
– Кому? – затамувала подих Аліна.
– Його звали Сашко. Давно це було, я тоді зовсім молодим дівчиськом була. Він приїжджав до нас в колгосп на практику. Почав доглядати за мною красиво. Вірші читав, букети носив кожен день.
– Чому ж ти не вийшла заміж за нього? Кинув? – припустила дівчина.
– Ні. Не кинув. Батько мій не дозволив. До мене тоді вже твій дід сватався. Батько сказав, що міські хлопці несерйозні – використає, як то кажуть, і кине. Сашко приїхав один раз, подарував дуже красиву каблучку: там маленькими літерами наші імена викарбувані були.
Прогнав його мій батько, а я молода зовсім була, не змогла постояти за нашу любов.
Старенька підійшла до скрині і дістала красиве колечко з саморобної шкатулки.
– Тримай. Може, тобі колечко щастя принесе. Я і не носила його навіть, тільки милувалася іноді..
– Спасибі! – Аліна захоплювалася красивим блакитним каменем, який переливався всіма кольорами веселки.
Незабаром бабусі не стало. Молода дівчина залишилася зовсім одна. Бабуся завжди мріяла, щоб внучка вивчилася на вчителя. Аліна вирішила здійснити мрію самого близької людини.
Дівчина поставила собі за мету обов’язково вступити до інституту…
Спогади перервав автобус, що під’їхав. Аліна ще раз озирнулася на рідне село і увійшла в салон. Велике місто непривітно зустріло наївну, довірливу дівчину. Знявши ліжко в крихітній комунальній квартирі, дівчина почала готуватися до вступних іспитів.
У комуналці жила купа народу. Господарі любили добре випити, часто влаштовуючи посиденьки на кухні до ранку. Перші два іспити дівчина здала на відмінно, а ось останній завалила. Річ у тому, що Аліна майже добу не спала. У господарів вже другий день поспіль була галаслива гулянка, з криками і піснями до ранку.
– Не може бути! – шепотіла у відчаї дівчина, читаючи списки. – Адже я знаю цей предмет на відмінно, як я могла завалити його?
Додому їхати Аліна не хотіла. Що їй робити одній в старенькій хаті? У них в селі навіть роботи ніякої не було. Набравшись хоробрості, дівчина пішла прямо до ректора. Сивочолий, зморшкуватий чоловік подивився невдоволено на абітурієнтку.
– Слухаю вас. Врахуйте, люба, у мене дуже мало часу. Я один, а вас дуже багато!
– Ви моя остання надія! Прошу вас, допоможіть. Дайте ще один шанс – пустила сльозу Аліна. – Сама не зрозумію, як завалила літературу, адже це мій улюблений предмет. Перед іспитом я не спала добу, напевно, позначилася сильна втома.
– Чому ж ви втомилися? – здивувався чоловік. – Хто заважав вам виспатися?
– Сусіди по комуналці.
– Повірте мені, я скільки тут байок чув. Але такого мені ніхто ще не розповідав, – посміхнувся старий.
– Я не брешу. Подивіться, будь ласка, мої роботи. Я пишу вірші, почала писати роман. Мені здається, з мене вийде хороший учитель літератури, – Аліна простягнула зошит.
Чоловік відкрив першу сторінку і побіжно прочитав вірш.
– Це ви написали? – чоловік зняв окуляри і уважно подивився на дівчину.
– Так. Це перший мій вірш.
– Цілком заслуговує на увагу. Добре, я дозволю вам перездати іспит, – згідно кивнув ректор, простягаючи зошит.
– Вибачте, звідки це у вас? – почервонів чоловік.
– Колечко? Це моя пам’ять про бабусю. На жаль, не дожила вона до цього часу, не може підтримати мене, – посмутніла дівчина.
– Можна поглянути? – майже пошепки запитав старий.
– Так, – Аліна зняла колечко і поклала на стіл.
Старенький дістав збільшувальне скло і уважно оглянув кільце.
– Галя + Сашко… Я не помилився, це воно… – вимовив тихо. – Вашу бабусю Галинкою звали?
– Так! Так це ви? Той самий Сашко? Бабуся розповідала мені про вашу духовну любов…
– Що вона ще розповідала? – тремтячим голосом запитав ректор.
– Зізналася, що любила тільки вас. Все своє життя.
На хвилину погляд старого зупинився на руці дівчини.
Настала тиша. Чоловік поринув у важкі спогади. Здавалося, чоловік забув, що не один знаходиться в кабінеті.
– Де твої батьки? – раптом запитав ректор.
– Немає їх. Я точно не знаю, що з ними сталося. Бабуся ніколи не любила розповідати про це. Вона мене ростила з двох років.
– Значить, ти залишилася одна, як і я?
– Так. Крім бабусі, у мене нікого немає.
– Ти не права. Тепер у тебе є близька людина. Нехай не рідна, але все ж. Мені дуже дорога пам’ять про Галинку, тому я не залишу тебе одну. Де ти зупинилася? У комуналці?
– Так. Сподівалася, що поступлю і отримаю кімнату в гуртожитку, – сказала Аліна.
Дівчина більше не боялася ректора. Зараз вона бачила в ньому нареченому бабусі, доброго і людяного чоловіка, саме так його описувала бабуся.
– Кімнату отримаєш трохи пізніше, а поки оселишся у мене. Галя не схвалила б, що її внучка живе в якомусь кублі.
– А як же ваші рідні? Чи не будуть проти? – поцікавилася дівчина.
– Не будуть. Немає у мене нікого. Як з’ясувалося, я однолюб. Так і не зміг забути твою бабусю…
Тепер Аліна щовечора готувала смачну вечерю для дідуся Сашка. Правда, дуже сумувала за бабусею, адже вона, на жаль, не дожила до зустрічі. А колечко берегла ще довго. Тепер у неї є ще одна близька людина – Олександр Петрович.
А ви вірите, що такі зустрічі насправді не випадкові?
