– Я тебе врятую! Чуєш? – сказала дівчина.
Взагалі-то вона не повинна була тут бути. Це було незнайоме абсолютно місце.
Просто за день до весілля Марія посварилася зі своїм нареченим Миколою. Сіла в перший-ліпший автобус, коли вибігла з його машини. І просто їхала. А потім вийшла на останній зупинці.
І опинилася в незнайомому селі. Думки плуталися і дівчина безцільно брела по дорозі.
Вона зрозуміла, що заміж за Миколу не виходить. Той докоряв всім: навіщо купила сукню? І стара гарна. Продукти змушував брати найдешевші. У спортзал і басейн не можна, там же гроші треба платити. Був патологічно жадібним і ревнивим до того ж.
– Це хто? Ніхто? А чого він на тебе так подивився? Ти його знаєш, так? Ви раніше зустрічалися? Як це ні? Ось, він знову дивиться! – гарячкував він на вулиці.
Потім сказав, щоб Марія припинила фарбуватися й носити короткі сукні та обтислі штани.
Останньою краплею стало те, що на весілля Микола сказав її діда не запрошувати. Мовляв, сільський, неписьменний, осоромиться тільки. Нехай якщо приїде, вдома сидить. Або здалеку подивиться, як розписуються і йде.
Марія розлютилася. Дід її виховав, батьків не було. З пелюшок. Був він маленького зросту, дуже спритний, з білосніжною густою бородою. І Марії завжди нагадував персонажів з казки.
Зараз йому було 85 років. Жив в тому селі, звідки і Марія родом була. Це потім вона в місто перебралася. І кликала діда до себе. Але той як відрізав: не поїду.
– Тут все у мене. Улюблені горбки, куди ходжу та розмовляю. Бабуся там твоя лежить, мама з татом. Де народився, там і залишуся. Не люблю я міста. Метушливо. Життя мчить. А треба б спокійніше, до витоків треба. Щоб душі добре було. В гармонії життя повинно текти, а не в бігу, як по колесу. Вибір твій, онучка. Але я нікуди не поїду! – промовив дідусь Марії.
Вона його відвідувала, звичайно. Тільки все було колись. Останній раз була півтора року тому. Але додому тягнуло. Дуже. Місто чомусь так і не стало домівкою, не приросла корінням.
Загалом, з Миколою посварилися. Через діда. Так і йшла Марія по незнайомій вулиці. Як раптом побачила коня. Біля гарного будинку. Коней Марія обожнювала з дитинства.
І тут, сплеснувши руками, потягнулася туди. Поруч з конем старенька стояла. Може, господиня?
– Можна погладити? Будь ласка! – попросила Марія.
Кінь стояв, опустивши голову. Худий такий. Почувши голос Марії, підняв очі. Хворі, нещасні. Повні страху. Марія простягнула руку.
Тварина здригнулася, трохи відсахнулася.
– Бачиш, бідолашний. Дістається йому від Кольки. Ось і боїться тепер всіх. Ти гладь, не бійся. Нехай хоч ласку наостанок побачить, – промовила старенька.
Марія оторопіла. Ласкаво доторкнулася до коня. І той махнув хвостом. Поклав голову дівчині на плече.
– Чому ви сказали наостанок? І що це за Колька? Він навіщо його ображає?
Бабуся одразу все розповіла. Видно, поговорити їй хотілося.
Що Колька – господар. За характером поганий. Дружину з дітьми ганяє. Тварин терпіти не може. Навіщо взагалі коня заводив – незрозуміло. Ставився погано завжди. А тепер надумав позбутися. Уже домовився з м’ясником.
Місцевим шкода його, Річарда цього. Дуже розумний та добрий. За словами бабусі, лікувати вміє Річард. Ось вона його гладить і голова перестає боліти. І тиск нормалізується. Тому і переживає за нього. Але ціну Колька заломив. Таких грошей не було ні у кого.
Тому доля Річарда вирішена. Можна сказати, його вже немає.
– Як немає? Невже нічого не можна зробити? – очі Марії наповнилися сльозами.
– Річард просто до ранку не доживе, якщо 40 тисяч не заплатити. Колька он регоче, мовляв, на ковбасу піде, – похитала головою бабуся.
Марія мовчала. Кінь дивився на неї. Немов в душу, безмовно кричали очі: спаси мене, будь ласка. Якщо можеш. Переверталося все всередині. Які можуть бути сварки і з’ясування відносин з Миколою, коли тут таке?
Марія тремтячими руками набрала номер нареченого. У неї не було таких грошей. Але на весілля вони збирали разом. Тільки лежали вони на рахунку Миколи. Той так вирішив. Щоб економно. І щоб Марія не витратила нікуди.
А тепер вона просила. Микола спочатку мовчав, а потім закричав:
– Який кінь? Ти взагалі де? Як ти могла так зі мною вчинити? Поїхала Бог знає куди. У нас же церемонія! Дурна ти яка. Не дам грошей. Вони на поїздку. З глузду з’їхала? Так мені плювати, нехай на ковбасу йде! Одним менше. Замовкни. І повертайся. Інакше я і передумати можу!
У Марії руки тряслися. І саму всю трясло. І бачила вона тільки очі Річарда. Боязкі, дивовижної краси, людські. І в них зараз крім страху жила надія. І ціна їй була – 40 тисяч.
З будинку вийшов чоловік похмурого вигляду. І потягнув Річарда з собою. Той безпорадно озирався на Марію.
– Зачекайте. Ви Коля? – вчепилася йому в рукав Марія.
– Припустимо. А що?
– Ви не могли б почекати? Я знайду гроші. Може, за пару днів. Або довше. Але я назбираю, привезу! Обіцяю! – прошепотіла Марія.
– Ага зараз. Ні. Або гроші сьогодні, або все. Що ви всі мене до совісті закликаєте? Мій кінь, що хочу з ним, то і роблю. Або давай, куди йшла! – відвернувся Микола.
І пішов. А Річард озирнувся ще раз. Здалося чи велика сльоза скотилася? Він немов прощався з Марією.
Щось говорила їй бабуся. Але Марія її не чула.
Знову дістала телефон. І набрала номер. Почула рідний голос і закричала, давлячись риданнями:
– Дідусь! Діду, допоможи мені! Мені треба купити коня. Мені гроші потрібні, діду. Я не знаю … Я не знаю, де їх взяти. У мене немає. Що робити, дідусь? Я знаю, що цей кінь нікому не потрібен. Але він живий. Він хоче жити! Так не можна. На якусь ковбасу! Кінь повинен мчати по траві. Приносить радість. І самому радіти! Діду!
– Тихо, Марійко. Тихо. Де ти, внучка? Я вже і в місто до вас приїхав. На весілля. Ти поїхала кудись, Марія? Ти не плач. Дідусь зараз приїде до тебе. Залишайся там. Чуєш?
Марія запитала назву села. Бабуся її до себе покликала почекати.
А через три години приїхав дід. Марія здалеку його фігуру побачила. Він смішно шкутильгав, витираючи лоб хустинкою.
Марія кинулася йому на шию. Питала, як їм вчинити? А дідусь попросив до дому того Миколи відвести. Сутеніло вже.
Звідти крики та пісні лунали. Гулянка йшла. Марія злякано обернулася. А дід рішуче постукав.
Вийшов Микола, ледве на ногах тримався.
– Ти, дорогенький, конячку продаєш? – вимовив дідусь.
– Я, старий. Тільки скоро кінець йому. Все вирішено вже. Обіцяв своїм показати, що буває з тими, хто не слухається! Нехай подивляться. Ні, ну він то слухався. Просто приклад для наочності! – гикнув Микола.
– Коня я купити хочу. Продай. Я дорожче дам, – дідусь дивився знизу на Миколу.
Маленький, тендітний зовсім. Але стільки внутрішньої сили було в ньому.
– А ще кажуть, пенсіонери живуть погано. Тобі навіщо кінь, старий? Гроші нікуди дівати?
Дідусь в валізку поліз. Стареньку, маленьку і облізлу. І дістав звідти гроші. Простягнув зі словами:
– Коня веди. І розписку дай. І не хулігань мені тут. Бешкетник який.
Вивели Річарда. Той уткнувся в плече Марії.
Пішли вони втрьох. І жодного разу не повернувся кінь туди, де були його колишні господарі.
– Дідусь! А гроші звідки? І куди тепер? – зітхнула Марія.
– Грошики зібрав. Тобі в дарунок віз. Я по-старому, готівкою, що не на картці. А Річарда твого до мене, в село. Перевеземо. Нічого, косити буду. Дасть Бог сил. Нехай живе. Боже створіння. Ось так, Марія. Ти молодець, добра дівчинка у мене! – посміхнувся дід.
Марія мовчала. Тільки обняла їх. Старенького і коня. І в цю хвилину зрозуміла, що немає нікого ріднішого і дорожчого. Старенький дідусь примчав їй на допомогу. Вдячно і ласкаво дивився Річард.
Заночували вони тут. А вранці, пославши якомога далі нареченого, Марія поїхала з дідусем і конем в село. Проводжати їх.
Тільки повернулася до них через місяць. Назавжди. Поїхала з міста.
Так і живуть утрьох. Марія вчителькою влаштувалася.
У вільний час мчить на своєму Річарду. Каже, ловить вітер. П’ють з дідусем чай з самовара з царським варенням з аґрусу та горіхів. Або з вишневим. Дідусь майстер їх варити.
А ще Марія каже, що вона дуже щаслива. Тому що поруч ті, хто люблять і ніколи не зрадять.
Ви б теж так вчинили на місці Марії? Врятували б коня?
