Вибач, але я зустріла хлопця, дуже класного. Він сказав, що познайомить мене з потрібною людиною на студії звукозапису

Вечір, “Сільпо”, каса. Викладаю свій кефір з шинкою і сигаретами. Касирка швидко вітається, не дивлячись на мене, пробиває: «Це все?». І відкидає фарбований чубок. Який знайомий жест. Але я б так і пішов, якби не глянув на бейджики, що у всіх касирок на грудях. Калита Маргарита.

– Рита, ти?

Вона, нарешті, піднімає очі на мене:

– Так … А що? … Господи! Олексію?

– Ага, я. Не чекав тебе зустріти ось так.

… Літо 1988 року. Ми з Ритою гуляємо Києвом, неділя. Вона в чорній мініспідниці, худа, зі збитим і запечатаним лаком волоссям, у вухах величезні пластмасові сережки, гримлять. Вона базікає про аеробіку. У Рити красиві ноги, трохи розв’язна хода і вічна легка усмішка. Вона немов від мене вислизає, а я намагаюся її зловити. Рита дуже сексуальна, чоловіки навколо обертаються. А я і пишаюся, що зі мною така дівчина, і злюся, тому що вона навіть не дозволяє себе обійняти.

Я розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Рита посміхається:

– По-моєму, це нудно. Я ось буду співачкою. Це точно.

Нам по двадцять років. Рита закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, занять немає, тому у неї довгі нігті, з червоним лаком. Ці руки і ці нігті теж зводять мене з розуму.

Рита строго говорить:

– Я хочу їсти! Ось кафе!

У мене в кишені всього лише пара карбованців. Я збирався жити на них тиждень, мама залишила перед від’їздом. А це кафе коштує чорт зна скільки, здається, воно кооперативне, розоритися можна в ньому. Але роблю безтурботне обличчя: звичайно, пішли! Сам думаю: аби вистачило грошей, аби вистачило …

У кафе Рита замовила піцу і шампанського. Ми випили, мені вже було все одно, аби відвезти звідси Риту до себе додому, на ніч. Але тут заграла група «Міраж». Рита схопилася і почала танцювати під неї одна, відверто і пристрасно. Всі товстуни навколо дивились на Риту, забувши про горілку-закуску. А Рита ще підспівувала. Здається, вона відчувала себе зіркою.

Грошей мені трохи не вистачило, але Рита недбало кинула пару карбованців на стіл:

– Гаразд, гуляємо! Ну що далі?

І ми вирушили до мене. Здається, це була найдовша і найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. Слова пісні, яку виконувала Рита – дзвеніли в моїй щасливій хмільній голові.

А через три місяці, восени, ми розлучилися. Рита мене кидала:

– Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І ще він сказав, що познайомить мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, я навіть придумала назву – «Моє щастя».

– Дурна назва, – відповів я.

І пішов. Мені хотілося завити. Хотілося якось страшно їй помститися. І дико хотілося знову затягнути її на ніч. Стільки емоцій в голові юного дурня.

Тепер пройшло тридцять років. Боже мій, тридцять років. Переді мною сиділа розповніла Рита, касирка Рита в «Сільпо».

– Пам’ятається, ти хотіла стати співачкою? – посміхнувся я.

Рита нервово усміхнулася:

– Всі ми чогось хотіли … Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді я тебе читаю, ти молодець.

Я вийшов з магазину. Я думав про Риту. Що ж, можна сказати, я помстився, нехай через тридцять років. Я навіть навмисно не взяв решти. Як не смішно, там були саме пару монеток, тих, які вона тоді залишила в кафе Тільки нині вони вже зовсім не ті монетки, на них вже не погуляєш  в кафе з радянським шампанським. Музика стихла, Рита стала товстою, її життя завершується на касі, під акомпанемент штрих-коду. Сумно.

А через пару днів я зайшов в те ж «Сільпо». Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов. З незрозумілою метою.

Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:

– Ти ж куриш? Ходімо! Я попрошу Наталю посидіти на касі.

Рита накинула куртку, ми закурили. Рита сказала:

– Слухай, я була дурепою тоді, вибач …

– Рито, це зараз не має ніякого значення. Тридцять років пройшло. У мене третій шлюб, у мене троє дітей.

І Рита усміхнулася – як тоді:

– Я раптом зрозуміла. Ти ж мене жалієш, так? Думаєш – ось нещасна тітка, мріяла стати зіркою, а тепер на касі, зважує картоху.

– Ну, не те, щоб …

– Я бачу. Шкодуєш. Пам’ятаєш, я хотіла назвати альбом «Моє щастя»? Розумієш, це не дурість. Я б і зараз так назвала. Просто наше щастя дуже сильно змінюється, уявлення про нього. Уже двадцять п’ять років я заміжня за дуже хорошою людиною, Дімою. Так, він простий, у нього зовсім немає музичного слуху, він хропе ночами. Але він класний автомеханік, він склав піч на нашій дачі, він взагалі вміє все.

У нас доросла дочка, красуня. Їй вже двадцять два – переконує, більше, ніж мені тоді. Навчається на юриста, така вся ділова, зовсім не як я. Вона заміжня, і у нас внучка, теж Рита, їй півтора року. І я дуже щаслива бабуся. У мене класно склалося життя. А робота касиркою? Я могла б і не працювати, у чоловіка нормальні гроші. Але чому не підробити, поки внучка в садку? Я ж товариська, ти знаєш. Ну добре, мені бігти треба.

– Рито, – нарешті сказав я. – Але ж ти права. І я зовсім тебе не шкодую. Біжи, радий був тебе бачити.

Вже стоячи в зелених дверях, вона раптом обернулася:

– До речі, а співачкою я все-таки стала! Я співаю моїй онучці, тій дуже подобається. Так що я зірка. Справжня зірка для внучки!

Як ви думаєте, Рита пошкодувала про те, що колись покинула Олексія?

Ira
Завантаження...
Cikavopro.com
Adblock
detector