– Ключі на стіл. Телефон сюди. І щоб за п’ять хвилин цього хлопця в квартирі не було, – батько навіть не привітався. Просто зайшов, ніби двері досі були його.
Мама стояла за ним з пакетом ліків і тим своїм обличчям “я ж заради тебе”. Тільки очі вже бігали по кімнаті: чоловічі кросівки, друга чашка, куртка на стільці.
– Мамо, тату, ви що тут робите без дзвінка? – у мене руки затрусилися.
– Рятуємо тебе, – тихо сказала мама. – Поки не пізно.
Андрій вийшов із кімнати з сумкою. Спокійний. Занадто спокійний для людини, яку щойно назвали нічліжником у чужому домі.
– Я сам піду, – сказав він. – Катю, ти зі мною?
Я відкрила рот. І не встигла.
– Не смій її смикати, – батько вдарив долонею по тумбі так, що підскочили ключі. – Ти добре влаштувався. Квартира, машина, дівчинка з грошима. Класика.
– Я комуналку платив, – тихо сказав Андрій. – Чеки в шухляді.
– О, ще й чеки приніс. Який правильний, – мама гірко всміхнулась. – Катю, ти ж бачиш, як він тебе обкрутив? Спочатку живе, потім дитина, потім ти без диплому.
Я стояла між ними, як у дитинстві. Тільки тоді мене тягли на гуртки, а тепер – назад у клітку.
Андрій подивився на мене ще раз. Довго. Потім узяв сумку і пішов. Двері зачинилися тихо. У мене всередині – ні.
– От і все, – батько видихнув. – А тепер слухай уважно. Після диплома їдеш додому. Я вже домовився про роботу. Квартиру будемо здавати. Гроші підуть у справу.
– Я нікуди не поїду, – сказала я вперше в житті.
У кімнаті стало так тихо, що я почула, як мама шарудить пакетом.
– Що? – батько навіть усміхнувся. – Повтори.
– Це моє життя. Я залишусь тут.
Мама одразу схопилась за серце, дістала з пакета ліки, ковтнула без води і сіла на стілець.
– Бачиш? – прошепотіла вона. – Ти мене в могилу зведеш. Ми тобі все. А ти через хлопця…
Я вже знала цей спектакль. Ліки, сльози, тиша, провина. На цьому мене тримали роками.
– Не через хлопця, – сказала я. – Через себе.
Батько підійшов до шафи, дістав папку з документами, яку привіз із собою, і кинув на стіл.
– Тоді читай. Квартира оформлена не на тебе. На матір. Машина теж. Ти тут ніхто. Сьогодні ж звільняєш житло.
У мене потемніло в очах. Я жила в цій квартирі, як у подарунку. А виявилось – як на повідку.
Це був перший перелом. Я думала, що мені є куди спертися. А під ногами виявився папір.
– Добре, – сказала я. – Піду.
Мама аж підняла голову.
– От і розумниця. Поживеш удома, заспокоїшся. Телефон ми поки заберемо. Тобі треба відпочити від дурниць.
Вона простягнула руку до мого мобільного, як до своєї речі.
І тут я вперше відсахнулась.
– Не чіпай.
Батько різко смикнув шухляду тумби, шукаючи документи на квартиру, мабуть, хотів ще раз ткнути мене носом. І завмер.
Там лежав не тільки чек за комуналку. Там лежав конверт, який листоноша вранці сунула під двері. Я ще не встигла відкрити.
Батько вихопив його першим. Розірвав. Пробіг очима. І лице в нього змінилося.
– Дай сюди, – мама потягнулась.
Він не дав. Я вирвала лист сама.
Це було повідомлення з банку. Прострочення по іпотеці. Не по цій квартирі – по їхньому будинку. І попередження про суд. Унизу – сума. Така, що в мене ноги підкосилися.
Я повільно підняла очі.
– То ось чому ви раптом вирішили здавати мою квартиру.
Мама зблідла.
– Не смій так говорити. Ми для сім’ї стараємось.
– Для сім’ї? – я вже не плакала. – Ви мене не рятували. Ви мене готували назад, щоб я закривала ваші борги.
Батько рвонувся до мене.
– Закрий рот. Ти нічого не розумієш у дорослому житті.
– Зате тепер розумію достатньо.
Я взяла телефон. Відкрила повідомлення. Одне від Андрія висіло непрочитане: “Якщо наважишся – я під під’їздом”.
Я схопила ключі. Потім – папку з документами. І той банківський лист теж.
– Ти нікуди не підеш, – батько став у дверях.
Я подивилась на маму. На її пакет ліків. На батькову руку на дверній ручці. На своє життя, яке вони вже розписали до старості.
І вперше перейшла межу.
– Відійди. Або я зараз викличу поліцію і скажу, що ви вдерлися в квартиру та забираєте мої речі.
– Ти на батька поліцію? – мама аж захлинулась.
– А ви на дочку – рахунок.
Батько ще секунду стояв. Потім відступив.
Я відчинила двері. На сходах справді стояв Андрій. Без пафосу. Просто стояв і чекав.
Я вклала йому в руку ключі від машини.
– Продамо, – сказала я. – На перший час вистачить.
А батькові поклала на тумбу банківський лист.
– Рятуйте тепер себе самі.
