– Ключі на стіл. Телефон сюди. І щоб за п’ять хвилин цього хлопця в квартирі не було, – батько навіть не привітався. Зайшов без питань, наче так і треба. Мама стояла за ним з пакетом ліків і тим своїм виразом “я ж заради тебе”.

– Ключі на стіл. Телефон сюди. І щоб за п’ять хвилин цього хлопця в квартирі не було, – батько навіть не привітався. Просто зайшов, ніби двері досі були його.

Мама стояла за ним з пакетом ліків і тим своїм обличчям “я ж заради тебе”. Тільки очі вже бігали по кімнаті: чоловічі кросівки, друга чашка, куртка на стільці.

– Мамо, тату, ви що тут робите без дзвінка? – у мене руки затрусилися.

– Рятуємо тебе, – тихо сказала мама. – Поки не пізно.

Андрій вийшов із кімнати з сумкою. Спокійний. Занадто спокійний для людини, яку щойно назвали нічліжником у чужому домі.

– Я сам піду, – сказав він. – Катю, ти зі мною?

Я відкрила рот. І не встигла.

– Не смій її смикати, – батько вдарив долонею по тумбі так, що підскочили ключі. – Ти добре влаштувався. Квартира, машина, дівчинка з грошима. Класика.

– Я комуналку платив, – тихо сказав Андрій. – Чеки в шухляді.

– О, ще й чеки приніс. Який правильний, – мама гірко всміхнулась. – Катю, ти ж бачиш, як він тебе обкрутив? Спочатку живе, потім дитина, потім ти без диплому.

Я стояла між ними, як у дитинстві. Тільки тоді мене тягли на гуртки, а тепер – назад у клітку.

Андрій подивився на мене ще раз. Довго. Потім узяв сумку і пішов. Двері зачинилися тихо. У мене всередині – ні.

– От і все, – батько видихнув. – А тепер слухай уважно. Після диплома їдеш додому. Я вже домовився про роботу. Квартиру будемо здавати. Гроші підуть у справу.

– Я нікуди не поїду, – сказала я вперше в житті.

У кімнаті стало так тихо, що я почула, як мама шарудить пакетом.

– Що? – батько навіть усміхнувся. – Повтори.

– Це моє життя. Я залишусь тут.

Мама одразу схопилась за серце, дістала з пакета ліки, ковтнула без води і сіла на стілець.

– Бачиш? – прошепотіла вона. – Ти мене в могилу зведеш. Ми тобі все. А ти через хлопця…

Я вже знала цей спектакль. Ліки, сльози, тиша, провина. На цьому мене тримали роками.

– Не через хлопця, – сказала я. – Через себе.

Батько підійшов до шафи, дістав папку з документами, яку привіз із собою, і кинув на стіл.

– Тоді читай. Квартира оформлена не на тебе. На матір. Машина теж. Ти тут ніхто. Сьогодні ж звільняєш житло.

У мене потемніло в очах. Я жила в цій квартирі, як у подарунку. А виявилось – як на повідку.

Це був перший перелом. Я думала, що мені є куди спертися. А під ногами виявився папір.

– Добре, – сказала я. – Піду.

Мама аж підняла голову.

– От і розумниця. Поживеш удома, заспокоїшся. Телефон ми поки заберемо. Тобі треба відпочити від дурниць.

Вона простягнула руку до мого мобільного, як до своєї речі.

І тут я вперше відсахнулась.

– Не чіпай.

Батько різко смикнув шухляду тумби, шукаючи документи на квартиру, мабуть, хотів ще раз ткнути мене носом. І завмер.

Там лежав не тільки чек за комуналку. Там лежав конверт, який листоноша вранці сунула під двері. Я ще не встигла відкрити.

Батько вихопив його першим. Розірвав. Пробіг очима. І лице в нього змінилося.

– Дай сюди, – мама потягнулась.

Він не дав. Я вирвала лист сама.

Це було повідомлення з банку. Прострочення по іпотеці. Не по цій квартирі – по їхньому будинку. І попередження про суд. Унизу – сума. Така, що в мене ноги підкосилися.

Я повільно підняла очі.

– То ось чому ви раптом вирішили здавати мою квартиру.

Мама зблідла.

– Не смій так говорити. Ми для сім’ї стараємось.

– Для сім’ї? – я вже не плакала. – Ви мене не рятували. Ви мене готували назад, щоб я закривала ваші борги.

Батько рвонувся до мене.

– Закрий рот. Ти нічого не розумієш у дорослому житті.

– Зате тепер розумію достатньо.

Я взяла телефон. Відкрила повідомлення. Одне від Андрія висіло непрочитане: “Якщо наважишся – я під під’їздом”.

Я схопила ключі. Потім – папку з документами. І той банківський лист теж.

– Ти нікуди не підеш, – батько став у дверях.

Я подивилась на маму. На її пакет ліків. На батькову руку на дверній ручці. На своє життя, яке вони вже розписали до старості.

І вперше перейшла межу.

– Відійди. Або я зараз викличу поліцію і скажу, що ви вдерлися в квартиру та забираєте мої речі.

– Ти на батька поліцію? – мама аж захлинулась.

– А ви на дочку – рахунок.

Батько ще секунду стояв. Потім відступив.

Я відчинила двері. На сходах справді стояв Андрій. Без пафосу. Просто стояв і чекав.

Я вклала йому в руку ключі від машини.

– Продамо, – сказала я. – На перший час вистачить.

А батькові поклала на тумбу банківський лист.

– Рятуйте тепер себе самі.

Valera

Популярне