Я повернувся додому по документи, а мої ключі вже не підійшли до замка.
Спершу я навіть не зрозумів. Смикнув двері раз, другий. Потім подзвонив. Відчинила Лариса – в халаті, з рівною усмішкою, ніби це я щось переплутав.
– Ой, ти рано. Я майстра викликала. Замок заїдав.
За її спиною на тумбі лежав мій пакет з ліками для доньки. І мої документи. А в кухні сиділа Ганна з телефоном у руках і різко відвела очі.
– Чого двері міняла без мене? – спитав я.
– Не драматизуй. Я ж для сім’ї стараюсь, – солодко сказала Лариса. – Ти останнім часом нервовий.
Я зайшов тихо. Хотів забрати папку і поїхати. Але з кухні долетіло:
– То він досі нічого не знає? – шепнула Ганна.
– Ні. І не дізнається, якщо ти язика триматимеш, – так само тихо відповіла Лариса. – Ще трохи. Нехай закриє кредит і перепише дачу. А тоді все.
У мене в руках хруснув файл з документами.
Я став у коридорі, за дверима, і слухав далі. Власну дружину. Власним вухом.
– А Віктор не тисне? – спитала Ганна.
– Тисне. Каже: або йду до нього зараз, або він сам усе Іллі скине. Але я не дурна. Поки на мені нічого нема, я з місця не зрушу. І Поліну теж заберу. З дитиною суд завжди на боці матері.
У мене потемніло в очах. Не через зраду. Через холод у її голосі. Наче вона не про сім’ю говорила, а про шафу, яку треба правильно винести.
Я зайшов на кухню.
Ганна схопила сумку, телефон, навіть чек зі столу змахнула в пакет і підвелась.
– Я, мабуть, піду.
– Сиди, – сказав я. – Ти ж любиш слухати романтичні історії.
Лариса зблідла на секунду. А потім знову натягла свою маску.
– Іллю, ти все не так зрозумів. Ми про знайому говорили. У неї чоловік псих. Я просто проводила паралелі.
– Паралелі? – я поклав перед нею документи. – Це теж паралелі? Довіреність на продаж дачі. Моя підписана. Тільки не мною.
Вона сіпнулась. Ганна опустила голову.
Оце був перший удар. Не просто коханець. Вони вже лізли в мої папери.
– Я хотіла з тобою поговорити, – швидко заговорила Лариса. – Ти вічно на роботі. Все на мені. Дитина, дім, мої батьки. Я зірвалась. Так, помилилась. Але ти теж не святий.
Коли винен усім одразу – значить, тебе вже готують під ніж. Я це тоді вперше ясно відчув.
І тут з кімнати вийшла Поліна. Бліда. В руках – телефон.
– Тату… мама сказала мені, що ти нас кинеш. І що якщо я хочу лишитися в квартирі, то маю в суді сказати, що ти на мене кричиш.
У кухні стало тихо так, що чути було, як у крані капає вода.
– Поліно, йди в кімнату, – різко сказала Лариса. – Не лізь у дорослі справи.
– Не смій, – сказав я вже їй.
Це була межа. Не зрада. Не гроші. Дитину вона теж пустила в хід.
Поліна простягнула мені телефон.
– Вона мені повідомлення надсилала, коли ти був на роботі. Щоб я вивчила.
Я відкрив. Там чорним по білому:
“Скажеш судді, що тато п’є таблетки і кричить. Інакше підемо на оренду, а в мене грошей нема”.
Нижче – ще одне:
“Не підведи мене. Я ж мати”.
Лариса кинулась до доньки за телефоном.
– Дай сюди! Це сімейне!
Я перехопив її руку.
– Ні. Це вже доказ.
Вона одразу змінила тон. Сіла. Заплакала. Красиво, як уміла тільки вона.
– Іллю, я злякалась. Я жінка. Я без захисту. Ти все контролюєш: гроші, документи, ключі. Я просто хотіла не лишитися на вулиці.
От вона, її маска. Не коханка. Не брехуха. Бідна жертва.
Але в мене вже пазл склався. Я дістав з папки ще один конверт.
– Ти права. Документи важливі. Тому я теж дещо перевірив.
Висипав на стіл чеки, виписку з банку і копію договору.
– Квартира твоїх батьків оформлена на мене. Це ти знаєш. Але є ще дещо. Гроші, які ти “носила мамі на ліки”, три місяці йшли не мамі. Ось перекази. На Віктора. І ось чек за оренду квартири. Тієї самої, де ти вже все приготувала.
Ганна тихо видихнула:
– Ларисо… ти ж казала, він нічого не перевіряє.
Лариса встала так різко, що стілець упав.
– То ти рився в моїх речах? Ти хворий!
– Ні, – сказав я. – Я просто відкрив очі.
Вона схопила ключі зі столу.
– Поліна йде зі мною.
– Нікуди вона з тобою не піде, – сказав я. – Особливо після цих повідомлень.
Вона вже набирала когось у телефоні. Напевно, Віктора. Напевно, план “Б”.
Я взяв пакет з ліками, документи, телефон доньки і відчинив двері.
– Виходь.
– Це моя квартира! – закричала вона.
Я подивився їй просто в очі.
– Ні. Ти просто довго вдавала, що це твоє життя. Виходь. І ключі залиш.
