Я повернувся додому по документи, а мої ключі вже не підійшли до замка. Спершу не зрозумів. Смикнув двері, подзвонив. Відчинила Лариса – в халаті, з усмішкою, ніби все нормально.

Я повернувся додому по документи, а мої ключі вже не підійшли до замка.

Спершу я навіть не зрозумів. Смикнув двері раз, другий. Потім подзвонив. Відчинила Лариса – в халаті, з рівною усмішкою, ніби це я щось переплутав.

– Ой, ти рано. Я майстра викликала. Замок заїдав.

За її спиною на тумбі лежав мій пакет з ліками для доньки. І мої документи. А в кухні сиділа Ганна з телефоном у руках і різко відвела очі.

– Чого двері міняла без мене? – спитав я.

– Не драматизуй. Я ж для сім’ї стараюсь, – солодко сказала Лариса. – Ти останнім часом нервовий.

Я зайшов тихо. Хотів забрати папку і поїхати. Але з кухні долетіло:

– То він досі нічого не знає? – шепнула Ганна.

– Ні. І не дізнається, якщо ти язика триматимеш, – так само тихо відповіла Лариса. – Ще трохи. Нехай закриє кредит і перепише дачу. А тоді все.

У мене в руках хруснув файл з документами.

Я став у коридорі, за дверима, і слухав далі. Власну дружину. Власним вухом.

– А Віктор не тисне? – спитала Ганна.

– Тисне. Каже: або йду до нього зараз, або він сам усе Іллі скине. Але я не дурна. Поки на мені нічого нема, я з місця не зрушу. І Поліну теж заберу. З дитиною суд завжди на боці матері.

У мене потемніло в очах. Не через зраду. Через холод у її голосі. Наче вона не про сім’ю говорила, а про шафу, яку треба правильно винести.

Я зайшов на кухню.

Ганна схопила сумку, телефон, навіть чек зі столу змахнула в пакет і підвелась.

– Я, мабуть, піду.

– Сиди, – сказав я. – Ти ж любиш слухати романтичні історії.

Лариса зблідла на секунду. А потім знову натягла свою маску.

– Іллю, ти все не так зрозумів. Ми про знайому говорили. У неї чоловік псих. Я просто проводила паралелі.

– Паралелі? – я поклав перед нею документи. – Це теж паралелі? Довіреність на продаж дачі. Моя підписана. Тільки не мною.

Вона сіпнулась. Ганна опустила голову.

Оце був перший удар. Не просто коханець. Вони вже лізли в мої папери.

– Я хотіла з тобою поговорити, – швидко заговорила Лариса. – Ти вічно на роботі. Все на мені. Дитина, дім, мої батьки. Я зірвалась. Так, помилилась. Але ти теж не святий.

Коли винен усім одразу – значить, тебе вже готують під ніж. Я це тоді вперше ясно відчув.

І тут з кімнати вийшла Поліна. Бліда. В руках – телефон.

– Тату… мама сказала мені, що ти нас кинеш. І що якщо я хочу лишитися в квартирі, то маю в суді сказати, що ти на мене кричиш.

У кухні стало тихо так, що чути було, як у крані капає вода.

– Поліно, йди в кімнату, – різко сказала Лариса. – Не лізь у дорослі справи.

– Не смій, – сказав я вже їй.

Це була межа. Не зрада. Не гроші. Дитину вона теж пустила в хід.

Поліна простягнула мені телефон.

– Вона мені повідомлення надсилала, коли ти був на роботі. Щоб я вивчила.

Я відкрив. Там чорним по білому:
“Скажеш судді, що тато п’є таблетки і кричить. Інакше підемо на оренду, а в мене грошей нема”.
Нижче – ще одне:
“Не підведи мене. Я ж мати”.

Лариса кинулась до доньки за телефоном.

– Дай сюди! Це сімейне!

Я перехопив її руку.

– Ні. Це вже доказ.

Вона одразу змінила тон. Сіла. Заплакала. Красиво, як уміла тільки вона.

– Іллю, я злякалась. Я жінка. Я без захисту. Ти все контролюєш: гроші, документи, ключі. Я просто хотіла не лишитися на вулиці.

От вона, її маска. Не коханка. Не брехуха. Бідна жертва.

Але в мене вже пазл склався. Я дістав з папки ще один конверт.

– Ти права. Документи важливі. Тому я теж дещо перевірив.

Висипав на стіл чеки, виписку з банку і копію договору.

– Квартира твоїх батьків оформлена на мене. Це ти знаєш. Але є ще дещо. Гроші, які ти “носила мамі на ліки”, три місяці йшли не мамі. Ось перекази. На Віктора. І ось чек за оренду квартири. Тієї самої, де ти вже все приготувала.

Ганна тихо видихнула:

– Ларисо… ти ж казала, він нічого не перевіряє.

Лариса встала так різко, що стілець упав.

– То ти рився в моїх речах? Ти хворий!

– Ні, – сказав я. – Я просто відкрив очі.

Вона схопила ключі зі столу.

– Поліна йде зі мною.

– Нікуди вона з тобою не піде, – сказав я. – Особливо після цих повідомлень.

Вона вже набирала когось у телефоні. Напевно, Віктора. Напевно, план “Б”.

Я взяв пакет з ліками, документи, телефон доньки і відчинив двері.

– Виходь.

– Це моя квартира! – закричала вона.

Я подивився їй просто в очі.

– Ні. Ти просто довго вдавала, що це твоє життя. Виходь. І ключі залиш.

Valera

Популярне