Ключі від квартири Валентина поклала на стіл у доньки на кухні. Поряд ще стояла недопита кава, і хтось із дітей кинув на стілець худі. Звичайний ранок, тільки Валентину трясло так, що вона двічі не влучила ключем повз блюдце.
– Ми з батьком їдемо, – сказала вона.
Ірина спочатку навіть не підняла очей від телефону.
– Куди?
– Додому.
Тоді вже підняла. І от це її "куди?" Валентину добило більше, ніж усе за останній місяць.
Дочка десять років жила за кордоном. Спершу дзвонила часто, потім рідше, потім усе зводилося до "мамо, у нас зараз не виходить". То грошей нема на поїздку, то маленькі діти, то школа, то робота, то квитки дорогі. Вони з Павлом жодного разу не бачили онуків наживо. Тільки на фото: ось перший клас, ось море, ось Хелловін, де старший у якихось іклах.
Але була одна фраза, за яку Валентина трималася роками.
– Підростуть діти – заберемо вас до себе. Вам уже досить мучитися там самим.
Вона цю фразу повторювала навіть сусідці. Ніби вже не просто обіцянка, а план.
Павло їхати не хотів. Від самого початку бурчав, що нічого хорошого з цього не буде. Але квартиру таки продали. Валентина його дотисла: ну скільки нам ще лишилося, хоч поруч із дочкою поживемо, онуків побачимо, не через екран.
Приїхали. І з першого дня стало якось криво.
Їх зустріли нормально, без скандалу. Привезли, показали кімнату, де стояли два однакові ліжка, лампа з IKEA і шафа, в якій уже висіли порожні вішалки. Ірина сказала: розкладайте речі, почувайтеся як удома. Потім вона з чоловіком швидко зібралися й кудись поїхали, бо "треба заскочити по справах". Діти крутилися в коридорі, дивилися, як на чужих людей у поліклініці, і між собою щось швидко говорили англійською.
Валентина тоді ще себе вмовила: ну втомилися, день робочий, увечері сядемо.
Увечері ніхто не сів. Зять з'їв піцу біля стійки, подякував, що вони доїхали, і пішов нагору. У дітей був "режим". Ірина теж довго не затрималась.
– Ви з дороги, вам треба відпочити.
Валентина тоді ще посміхнулася. Навіть образитися якось незручно було.
Потім виявилося, що онуки українською майже не говорять. Старший ще розумів окремі слова, молодший – взагалі ні. Павло з англійської знав хіба "окей", Валентина – ще менше. Виходило щось на пальцях, з дурними усмішками. Діти швидко втрачали інтерес і йшли до себе.
Валентина спробувала хоч якось бути корисною. Почала прибирати на кухні після сніданку – Ірина м'яко, але твердо забрала в неї губку.
– Мамо, не треба. До нас жінка приходить.
– Та я ж не важке щось.
– Я ж сказала, не треба.
Наступного дня вона запропонувала забирати дітей зі школи. Ну хоча б так, по дорозі б притерлися.
– Їх забирає няня, – сказала Ірина.
– То навіщо няня, якщо ми тут?
Ірина зітхнула, ніби пояснювала елементарне.
– Бо в неї це робота. Ми не можемо просто сказати людині "дякую, у нас бабуся приїхала".
Валентина тоді замовкла. Начебто й звучало правильно. А по факту вони з Павлом сиділи в кімнаті до вечора, слухали, як у домі хтось є, але ніби їх немає. Навіть чай наливали собі тихо, щоб не заважати.
Найгірше було за столом. Не сварки, нічого такого. Просто всі їли швидко, уривками. Діти в телефонах, зять на пошті, Ірина між ними перекладала два слова й дивилася на годинник. Валентина одного разу спитала старшого, що він любить у школі. Той не зрозумів. Ірина переклала. Хлопець щось відповів, не дивлячись на неї. Ірина теж не переклала назад – відволіклася на молодшого, бо той пролив сік.
От у таких дрібницях воно й накопичилося.
Через місяць Валентина вже не казала "коли ми звикнемо". Вона стала казати Павлу пошепки в кімнаті:
– Ми тут зайві.
І він, що найдивніше, не злорадствував. Хоч міг би. Просто сидів на краю ліжка, стягував шкарпетку і казав:
– Я ж тобі казав, але вже що.
Того ранку вона не витримала. Перед цим вночі чула, як Ірина з чоловіком сварилися на кухні. Неголосно, але в будинку все чути. Чоловік сказав: "Я не підписувався, що вони житимуть з нами постійно". Ірина відповіла щось про те, що це її батьки. Потім тиша. Потім холодильник грюкнув.
Вранці Валентина сказала: ми їдемо.
Ірина сіла навпроти, ще в домашніх штанях, волосся в пучку, втомлена, без макіяжу. Не як у відеодзвінках, де завжди усміхнена.
– І куди ви поїдете? – спитала вона. – У вас навіть квартири вже немає.
Павло, який стояв біля дверей, сказав:
– Знайдемо.
– На що? – і тут уже вона подивилась прямо на нього. – Ви серйозно? Ви продали нормальну квартиру й переїхали сюди. Хто зараз за ті гроші вам щось купить? Ви хоч рахували?
Валентина відчула, як у неї почервоніли вуха. Бо не рахували. Точніше, рахували, але давно, ще до цін, ще до цього всього.
– То ми ж не на вулиці лишимось, – тихо сказала вона. – У мене сестра є.
– Ну звісно, – Ірина усміхнулася, і от це вже було зле. – Сестра є. А я потім що маю всім пояснювати? Що ви приїхали, пожили місяць і втекли, бо вам тут не так?
Павло вже взявся за ручку валізи.
– Не "не так". Просто не наше.
– Не ваше? – Ірина підвищила голос. – А що ви думали буде? Що діти кинуть школу й сядуть з вами борщ їсти? Що я на роботу не піду, щоб з вами на кухні розмовляти? Тут у людей графік, тут усе інакше.
Валентина дивилася на ту саму чашку з кавою. На вінці засохла коричнева смужка. Якась дурна деталь, а вона запам'ятала.
– Ти нас кликала, – сказала вона.
– Бо ви самі вже не справлялися там.
– Ми справлялися.
– Та ну? – Ірина вже майже сміялася, але якось нервово. – Мамо, ти мені кожен другий дзвінок плакала, що тиск, що ноги, що батько вперся й нічого не хоче міняти. Я вам зробила нормальні умови. Окрему кімнату. Їжу. Страхування. Вам що ще треба?
І от тут Валентина нарешті сказала те, що весь місяць крутила в голові, але ніяк не могла вимовити нормально.
– Щоб з нами хоч хтось поговорив, Іро.
Після цього стало тихо. Навіть діти на сходах завмерли.
Ірина відвела очі.
– У мене немає можливості сидіти годинами й говорити, – сказала вже тихіше. – У мене двоє дітей, робота і ще ваше все зверху. Я й так між усім розриваюся.
Це теж було правдою. І від того ще гірше.
Павло потягнув валізу в коридор. Коліщатко на поріжку заїло, і він смикнув сильніше, аж сумка вдарилася об стіну.
Молодший онук виглянув зі сходів і спитав англійською щось у матері. Ірина навіть не одразу відповіла. Потім сказала:
– They are leaving.
Хлопчик кивнув. Просто кивнув і пішов нагору.
Валентина ще чекала, сама не знаючи чого. Що Ірина зараз скаже "мамо, не їдьте", або хоч підійде. Але та тільки потерла лоба і спитала:
– Квитки у вас хоч є?
У літаку Павло майже весь час мовчав. Валентина дістала з сумки пакетик із бутербродами, який їм дала сестра Ірининої сусідки до дороги, і не змогла їсти. Хліб пахнув ковбасою на весь салон.
Вдома їх спочатку прийняла сестра. Потім почалися дзвінки, пошук квартири, ціни, перегляди, чужі стіни, чужі запахи. Грошей від продажу вистачило, але вже не на те, що було. Купили менше і гірше. Павло кілька днів ходив по новій кухні й бурчав, що шафа низько висить.
Ірина не дзвонила.
Через два тижні Валентина сама написала: "Як діти?"
Відповідь прийшла через три години.
"Нормально. У нас тут теж, якщо що, не курорт. І мамо, ключі ти забула в нас у шухляді. Не знаю, чи вони вам уже потрібні".
