Я відчинила двері в домашніх штанах, з майонезом на пальцях, і перше, що побачила, – чужий черевик, мокрий від снігу, просто на моєму килимку. Хлопець стояв, вчепившись у коробку з пакетом, і якось криво усміхався.

Я відчинила двері в домашніх штанах, з майонезом на пальцях, і перше, що побачила, – чужий черевик, мокрий від снігу, просто на моєму килимку.

Хлопець стояв, вчепившись у коробку з пакетом, і якось криво усміхався.

– Ви Ольга? Доставка. Я… підвернув ногу біля під'їзду. Можна я сяду на хвилину?

За моєю спиною вже вискочив Василько.

– Мамо, хто це? Ти ж казала, ми самі будемо.

Мені в ту секунду стало якось ніяково одразу за все: за штани, за розкидані машинки в коридорі, за дитину, яка дивиться на чужого чоловіка так, ніби я його сховала до свята.

Я сказала:
– Заходьте. Тільки обережно.

Він зайшов, притискаючи ногу, і одразу сів на банкетку. Від нього тягнуло холодом і вуличним снігом. На порозі натекла вода. Я машинально подумала, що треба потім витерти, і сама на себе розлютилася – людина ледь стоїть, а я про килимок.

Пакет був від Аліни. Вона за годину до того подзвонила:
– Ви ж удвох? Я вам дещо скинула, щоб не кисли.

Я про ту доставку вже й забула. Ми з Васильком різали сир і сперечалися, чи можна йому ще мандаринку перед святковим тортом.

– Лід є? – спитав хлопець.
– Є, зараз.

Поки я діставала з морозилки пакет з ягодами, він комусь набирав. Не додзвонився. Ще раз. Знову. Василько вже крутився біля коробки.

– Це нам? Можна відкривати?
– Почекай, – кажу. – Людина зараз піде.

Але людина не йшла. Сидів блідий, щелепи стиснуті. Каже:
– Якщо чесно, я на ту ногу не стану. Друг мав забрати, але не бере.

І тут почалося те, за що мені потім було соромно, а потім знову не соромно.

Я посадила кур'єра на кухні. Дала йому рушник під ногу, бо з підошви капало. Налила води, потім чомусь спитала, чи буде чай. Він відмовився. Василько вже образився, що якийсь дядько сидить на його місці.

– Це наше свято, – сказав він тихо, але так, щоб усі почули.

Андрій – так він представився – глянув на нього і винувато посміхнувся.
– Я зараз поїду.

Але не їхав.

Я ще раз подзвонила Аліні, більше щоб зайняти руки.

– Уявляєш, твій кур'єр у мене на кухні, ногу підвернув.
– Та ти що? Ну хай посидить, що ти. Не викинеш же людину.
– Я й не збираюся викидати.
– Ну то все. Не бурчи.

Оце її "не бурчи" мене чомусь зачепило сильніше, ніж усе інше. Наче якщо мені незручно у власній квартирі, то я вже якась дріб'язкова.

Друг Андрія так і не відповів. Таксі, як він сказав, "з такою ногою і без доплати ніхто брати не хоче". Він показав телефон. Там справді хтось у чаті написав: "До під'їзду під'їду, далі сам".

Я дивилася на годинник. До дванадцятої залишалося хвилин сорок. Василько вже ходив із тим своїм обличчям, коли він не плаче, але краще б уже плакав.

– Мамо, а він буде з нами їсти?

От прямо так. При ньому.

Я шикнула:
– Василю.

Андрій сказав:
– Та ні, що ви. Я зараз щось вигадаю.

І от формально він був ніби правий у всьому. Не сам же собі ногу підвернув. Не напрошувався. Не хамив. Сидів, навіть куртку не знімав. Але вся квартира вже підлаштувалася під нього. Я не могла нормально накрити стіл, дитина дулася, на плиті булькала картопля, а посеред кухні сидів чужий мужик і робив мене ніби поганою людиною вже самим фактом, що я хотіла, щоб він зник.

Я дала Василькові подарунок, щоб хоч трохи його відволікти. Там був конструктор і якась машинка. Він відкрив, подивився, але не загорівся. Сів поруч і почав клацати коробкою.

Тоді Андрій раптом сказав:
– Дай покажу.

І став однією рукою збирати той конструктор, незграбно, бо друга тримала пакет із замороженими ягодами на щиколотці. Василько спочатку насуплено дивився, потім присів ближче. Через п'ять хвилин вони вже сперечалися, куди чіпляти колеса.

Я в цей час дорізала салат і злилася ще більше. Бо виходило, що я стою біля раковини, а в мене на кухні чужий чоловік легко займає місце, яке я цілий день берегла для нас двох.

А потім Василько, не відриваючись від конструктора, каже:
– Мам, ну постав йому теж тарілку. Чого він просто сидить?

І от тут мене переклинило.

Я сказала:
– Василю, це не наш гість. Людина просто чекає, поки зможе поїхати.

На кухні стало тихо. Навіть вода в чайнику ніби занадто голосно шуміла.

Андрій опустив очі й почав поправляти ту недобудовану машинку.
– Правильно. Я й так у вас засидівся.

І мені відразу стало гидко від власного голосу. Бо сказала я ніби правду. Але так, що дитина одразу затихла, а він став зовсім зайвим, фізично зайвим, прямо видно було.

За десять хвилин він таки викликав таксі дорожче. Підвівся, сперся об стіну, взувся. Я подала йому пакет і куртку. Василько стояв у коридорі з тією машинкою в руках і мовчав.

Уже біля дверей Андрій сказав:
– Вибачте. Я вам свято зіпсував.

Я відповіла:
– Та ні, нічого.

І це прозвучало так само брехливо, як звучить "заходьте ще" людям, яких ти не хочеш бачити.

Він пішов. Я замкнула двері, сперлася на них спиною і тільки тоді видихнула.

Василько спитав:
– А чого ти на нього сердилася? Він же боляче ходив.

Я сказала:
– Я не сердилася.

Він подивився на мене так, як діти дивляться, коли вже все зрозуміли, але ще не вміють нормально назвати.

Через хвилин двадцять мені написала Аліна:
"Ну що, кур'єра врятувала?"

Я нічого не відповіла.

А о 23:58 у двері знову подзвонили.

Я спершу навіть не хотіла відкривати. Подумала – може, сусіди. Але це був він. Стояв уже без коробок, блідий, з пакетом з аптеки.

– Я телефон у вас на банкетці забув, – сказав. – І… тут лід вам. Я ваш забрав, здається.

Я справді навіть не помітила, що пакет з ягодами так і поїхав з ним.

За спиною в мене закричав Василько:
– Мамо, це знову він!

І сам побіг у коридор босими ногами.

Андрій простягнув телефон, який я навіть не бачила, і той новий пакет з льодом із аптеки. На ньому була наліпка "не для харчових продуктів". Мені чомусь саме це впало в око.

Я взяла телефон. Він сказав:
– Я таксі відпустив. До півночі три хвилини. Якщо можна, я тут у вас під'їзд пересиджу. На вулиці слизько.

І стоїть, не заходить, не йде. А Василько вже тягне його за рукав:
– Заходьте. У нас ще торт є.

Я дивилася на цього аптечного лід, на мокрий слід від його черевика, який я так і не витерла, і відступила від дверей.

Valera

Популярне