Відколи я придбала житло, то дублікат ключів завжди був у моєї мами. Спочатку мене все влаштовувало, а потім я зрозуміла, що це безглуздя далі тривати не може. Я повинна забирати ключі у своїх батьків. Втім, і гадки не маю, як це зробити. Не хочу влаштовувати скандал. Ще цього мені не вистачало.
Мої рідні, до слова, чужі кордони зовсім не поважають. Думають, що їм багато дозволено тільки тому, що вони старші. Йдеться про маму і тата. На моїй території вони поводяться так, ніби до себе додому прийшли й це я в них у гостях. Постійно все контролюють, наче я маленька. Мені ж, до слова, уже тридцять з гаком років.
За моєю спиною один невдалий шлюб, розлучення, дві доні. Своєчасно моя рідня дуже допомогла мені пережити розлучення і поставити на ноги дітей. За це я їм безмежно вдячна. Я вже давно відійшла від розриву й у мене все гаразд: маю роботу, власне житло та ще й підтримка і допомога з боку доньок. Вони у мене вже такі самостійні, хоч ще обидві ходять до школи.
Коли ті були ще малюками, було дуже важко. За все бралася моя мама. Вона і в садок їх водила, і доглядала за ними, і в лікарню возила – цілком заміняла їм мене.
А далі пішла школа і стало легше. Але все одно без батьків не обійшлося. Так що мої доні леліяні бабусею і дідусем. Так у моєї мами й опинилися ключі від моєї квартири. Вона ж майже жила з нами. За дівчатками потрібен був постійний догляд.
Відтоді минуло вже багато років, а батьки й досі почуваються у мене, як вдома. Вони заходять коли їм заманеться. Заглядають у холодильник, беруть щось звідти або докладають продукти, усе перевіряють, можуть навіть приготувати щось. І це чудово, але я про такі візити хотіла б знати. А не дізнаватися ввечері після роботи, коли сама натраплю на перестановку.
Що мене не влаштовує найбільше?
Те, що мама з татом дозволяють собі лізти в мої особисті речі, а потім влаштовувати допити, якщо там їм щось не подобається. Хіба це нормально? Я доросла людина. У мене своє життя.
– Ну а що… Воно ж на комоді лежало. От і глянули. Ми всередину не лізли.
Мушу зазначити, що погляди у моїх рідних дуже стереотипні. Вони самі прожили разом усе життя, тож і на моєму поставили хрест після розлучення. Мовляв, якщо чоловік, то один на все життя. Не склалося з ним, тоді ходи сама. Я їхню думку не поділяю. Тому спілкуюся з Тарасом. Ми подобаємося одне одному і скоро навіть з’їжджатися плануємо.
Після всього вищепереліченого я й дійшла висновку, що ключі у мами слід забрати. Спасибі величезне за допомогу, але зараз я і сама можу впоратися. Бо останнім часом їхня турбота більше схожа на контроль. Я власних дітей так не контролюю, як вони мене.
Я готова приймати гостей, але бачити, як вони хазяйнують у чужому будинку – це вже занадто. І все здається дуже простим. Тільки я ніяк не збагну, як виманити у матері ключ?
Хіба це буде виховано заборонити їм з’являтися у моїй квартирі? А, може, скажу нехай ключ лежить у них, але на крайній випадок. Чи просто сказати, що мені дуже потрібен той дублікат?
Зрештою, подібні розмови я починала вже не раз. Батьки кивають головами, уважно слухають, погоджуються. А потім все одно приходять тоді, коли їм заманеться. Бо вважають, що приходять дуже навіть вчасно, а без причин мене навіть не турбують.
Нахабно відібрати дублікат теж не можу. Не зрозуміють. Тоді образяться. Називатимуть невдячною. Може, замок змінити? Та ні, тоді попросять новий ключ. От що мені вдіяти, гм?
Який вихід із ситуації Ви могли б запропонувати головній героїні історії?
Чи вважаєте поведінку її батьків прийнятною?
