Я одружилася у 18 років, а чоловікові на той момент було вже 28. Ні мої батьки, ні його не підтримували наших стосунків. Свекруха, яка повністю контролювала свого сина, одразу не злюбила мене. Однак після весілля нам довелося разом жити.
Мати Степана тепер командувати нами обома. Ми навіть віддавали їй свою зарплату, а жінка самостійно розпоряджалася грішми. Наше сімейне життя нагадувало ув’язнення.
Я сподівалася, що народження дочки зможе все змінити. Однак свекруха так впливала на онучку, що вона з кожним днем ставала все більш схожою на неї. І поведінка, і зовнішність, і характер – копія.
З дитинства дочка почала вередувати і керувати нами. Я з нею не справлялася, а чоловіку було байдуже.
Згодом моїх батьків не стало. Спочатку померла мати, а згодом я поховала й батька. Тоді Тані було 8 років.
Свекруха одразу намагалася мене переконати в тому, що я маю переписати успадковану квартиру на дочку. Вона навіть навчила дочку говорити, що мати власну квартиру – це краще, ніж ще одну бабусю. Це стало останньою краплею. Я більше не могла дивитися на те, як Таня радіє смерті моєї матері, а свекруха тим часом задоволено усміхається.
Я подала на розлучення. Степан не був проти. Дочка виявила бажання залишитися з бабусею, а я не заперечувала.
Зібравши речі, я переїхала на батьківську квартиру і усі 10 років чемно платила аліменти. Окрім цього я давала гроші на новий одяг та іграшки для дитини
Однак Тані завжди було мало. Вона вимагала від мене все більше, а коли я їй відмовляла, то чула у свою сторону докори і скарги про те, що з мене погана матір. Зрештою ми почали спілкуватися все рідше і я просто кожного місяця перераховувала необхідну суму.
Коли дочка стала повнолітньою, я перестала її забезпечувати. А нещодавно до мене подзвонила свекруха і сказала:
– У Тані скоро випусканий. Ти, як матір, зобов’язана їй купити плаття і заплатити за макіяж.
Я мовчки вислухала її і поклала слухавку. Ввечері того ж дня у мене була нова сім-карта. Я вирішила змінити номер телефону і розпочати нове життя. До дочки у мене не залишилося жодних теплих почуттів. Вона була мені чужою. Одружуватися вдруге я також не збиралася, бо гіркий досвід навіював страх. Вирішила, що прийшов час пожити для себе, адже свій материнський обов’язок я виконала. Повнолітня дочка тепер може сама про себе подбати.
Чи правильно вчинила жінка, як вважаєте?
