– У мене двоє онуків. Дві дівчинки. Пам’ятаю їх ще зовсім маленькими. З пелюшок на ноги ставити допомагала,- ділиться 65-річна Валерія Максимівна. – Зараз вони вже у старших класах. Живуть своїм життям і про мене навіть не згадують. Хоч би подзвонили бодай раз. А я заради них усе кидала, коли не мала на кого їх залишити. І до школи з ними, і в лікарню з ними, годувала, поїла, одягала. Батькам же не до того. Вони люди самі люди дуже зайняті, на роботі постійно.
У пані Валерії є один син. Андрієві зараз майже 40. Дружина народила йому двох прекрасних донечок Юлю та Ірину. Рідня давно покинула дім бабусі й живе у власній квартирі, іпотеку за яку виплачувати вони закінчили зовсім нещодавно. Зараз усі думають про можливі варіанти збільшення масштабів житла, оскільки чотирьом у двокімнатній споруді стає тісно.
– Напевне, друга іпотека. – бідкається Валерія Максимівна. – Знову в боргах по вуха будуть…
Але зрештою, попри острахи матері, Андрій нового кредиту не боїться. Колись ця справа здавалася непосильною через хитке фінансове становище та маленьких дітей. Дівчатка часто хворіли. Дружина не мала змоги працювати, бо змушена була сидіти з малятами. Вони тоді навіть няню найняти намагалися, але нічого хорошого з такої ідеї не вийшло. Іпотека все тугіше затягувала їхні кишені. Зараз доньки дорослі й робота – стабільна та прибуткова.
Жити тоді було важко. І, можливо, було б куди складніше, якби не Валерії Максимівна. Жінка завжди радо допомагала дітям, виручаючи у найскрутніших ситуаціях. Трапилося й так, що жінка навіть на пенсію вийшла тоді, коли дівчатка почали ходити до школи. Тепер не слід було переживати, хто забиратиме їх з навчання.
– Якби не я, то дітям несолодко довелося б. Он деяким такі схеми доводиться вигадувати, щоб усе поєднати, а своїм я допомагала, чим могла. Ой, якби не я…Дітей зі школи забирала я, годувала також я, доглядала за ними. Інакше сиділи б у тій школі до самого вечора.
Усі знали пані Валерію як людину відповідальну та старанну. Була такою ще й у юності, а з віком ще й досвід додався. Тому Андрій з дружиною були впевнені, що з дівчатками все буде гаразд.
– Я все робила на совість. Вчила їх всього, що вміла сама. А мене, повірте, добре всьому навчили. Час такий був, коли в суворості виховували. Зайвого не дозволяли. Пам’ятаю, що син з невісткою їм дозволяли їсти у своїх кімнатах. Я ж привчила дівчаток до того, що на це є кухня. У мене все строго. Ще й розпорядок дня їм зробила, бо з цим також біда була. Не давала їм у телефонах цілими днями сидіти. Вони – діти здорові, а таким годиться на свіжому повітрі гуляти або справами займатися. Здорова людина вдень лежати не повинна. Займалася з ними часто. Сама вчила читати, переказувати прочитане, розуміти зміст. Рахувати та писати – також моя наука. А там і: шиття, в’язання, випічка, прання – майбутні господині. Оце комусь невістки будуть.
Так тривало кілька років, допоки дівчата не подорослішали. Тепер вони могли самостійно повертатися зі школи, поратися в домі й залишатися самими до приходу батьків. Тож пані Валентині сказали дякую і до побачення.
З того моменту спілкування онучок з бабусею припинилося.
– А тепер мені така дяка за те все. Навіть не подзвонять, щоб запитати, як там старенька. Виросли і я їм стала непотрібна. – бідкається Валентина Максимівна. – Невдячні. Хто їх ростив? Хто за ними доглядав? А вони на те що? Навіть на день народження не приїхали!
– Ми тобі телефонували …- виправдовує доньок Андрій.
– А мені не треба «ми». Мені потрібно, щоб онуки самі цікавилися здоров’ям бабусі. Я хочу отримати «спасибі» за роки, які віддала їм. Хочу бачити, що все не минуло дарма і це цінують. Я ж прошу про дзвінок. Хіба це так важко?
– Телефонуй їм сама. А що тут такого? Я тобі навіть мобільний поповню.
– А чого дзвонити повинна я? Це їхній обов’язок. Хто з нас молодший? Я вже не молода. Це така у них повага до старших?
Дружина Андрія на це тільки зітхає й розводить руками.
– Я теж уже неодноразово таке від неї чула. Про виховання мені розповідає. І мене повчати хоче. А я не вважаю це також катастрофою. Ну не дзвонять. І що? Вони молоді. У них власне життя вирує. Ще й вік такий, що їм не до розмов з бабусею. У Валентини Максимівни ще той характер. Тому, щоб не псувати собі настрій, дівчатка її оминають. Може, навіть правильно роблять. Вони з нею за стільки років спільного життя втомилися. Зараз треба скучити одне за одним. І, якщо бабуся сумує вже, то доням цього поки мало. Так, мам нам дуже тоді допомогла, я перечити не збиралася. Ми їй за те вдячні. Але діти від суворої армійської дисципліни вже втомилися. Поки їм трохи волі хочеться. Ми їм нагадуємо про бабцю, але не можемо змісити через силу їй телефонувати. Захочуть, то самі наберуть.
А на чиєму боці правда? Як гадаєте?
Батькам і справді слід змушувати дітей телефонувати бабусі?
Чи старенькій краще змиритися з поглядами молоді?
