Ми з Євгеном прекрасно розуміли, що молода сім’я має жити окремо, тож відразу після весілля почали підшукувати собі орендовану квартиру.
Спершу нас таке життя влаштовувало, але коли у нас з’явилася донечка, зрозуміли – пора думати про власне житло. Взяли квартиру в іпотеку. Моя би воля, то я б одразу переїхала до власної домівки навіть попри те, що там, крім голих стін, нічого й не було.
З іпотечним кредитом нам довелось несолодко. Я продала старенький заміський будинок бабусі для того, аби сплатити перші внески. Пригадати скільком людям ми заборгували кошти, я вже просто не могла. Добре, що в Жені багато вірних друзів, які погодилися нам позичити певну суму.
За цей період життя я навіть встигла посивіти. Тому я не могла дочекатися моменту, коли переїду у вистраждану мною і чоловіком квартиру. Дивувало мене одне: Женя постійно шукав будь-які відмовки для того, аби переконати мене в тому, що нам не варто поспішати з переїздом. Мовляв, тут в орендованому житлі і дитині комфортніше, та й нам спокійніше. Він мені обіцяв: як тільки майстри закінчать ремонт – ми одразу щасливо заживемо у власній фортеці.
Якось я прогулювалася з донечкою біля кварталу, де ми придбали квартиру, тож вирішила не втрачати можливості зайти і подивитися, як моя домівка перетворюється з цегляної коробки в прекрасні сучасні апартаменти.
Я не змогла відкрити двері своїм ключем, зрозуміла, що вони замкнуті зсередини. Спершу навіть злякалася, бо ж знала, що в неділю майстри не працюють.
Я вже хотіла телефонувати Євгену, аж раптом на порозі переді мною з’явилася його сестра.
– А що ти тут робиш? – спитала я.
– Живу! Якісь проблеми? І взагалі, це ти що тут робиш. Ця квартира буде моєю, тож нічого тобі тут вештатися. Твоє головне завдання – продовжувати сплачувати внески за іпотеку. Сама знаєш, мій брат надто добрий для того, щоб залишити мене на вулиці.
Такою розлюченою я себе ніколи ще бачила. Я намагалася зрозуміти, як Євген міг так зі мною вчинити. Він виправдовувався, казав, що не міг покинути сестру в біді, але знав, що я ніколи не дозволю їй допомогти.
Я й справді не розуміла цього: чому Женя має допомагати дорослій дівчині, яка навіть не намагається підшукати собі житло, як і кошти для його оплати.
Я наважилася на кардинальні рішення. Поставила чоловіка перед вибором: або ми вже сьогодні переїжджаємо до нашої квартири, а його сестричка винаймає собі житло, або я вижену її на вулицю разом з ним.
Спершу я навіть пошкодувала, що так різко повелася з чоловіком та його родиною, але потім зрозуміла, що з такими людьми по-іншому не можна.
Серед ночі в квартиру увірвалася свекруха. Здійняла такий крик, що сусіди почали погрожувати, що викличуть поліцію. Вона звинуватила мене у тому, що я збираюся вигнати її кровинку на вулицю, але у мене на це жодних прав, бо я ніхто і звуть мене ніяк.
Я мовчала, бо не хотіла розпалювати вогонь конфлікту іще дужче, але коли з кімнати вийшла моя сонна донечка, я зрозуміла, цю сімейку треба гнати в шию з мого дому.
– Бабусю, чому ти так кричиш? Щось трапилося? – спитала дівчинка.
– Ніколи мене більше так не називай. Ти он взагалі на мого Євгена не схожа. Викапана мати. Вона тебе певно нагуляла!
Після цих слів мені наче дах зірвало. Я виштовхала стару за двері і крикнула на увесь сходовий майданчик:
– Забирайтеся геть! Щоб і духу вашої доньки завтра не було в моїй квартирі!
Тепер не життя – а пекло! Чоловік розривається між мною та донькою і між матір’ю та сестрою. Я йому, звісно, співчуваю, але шукати примирення з такими зміями – ані близько не збираюся.
Що порадите головній героїні?
Що би ви робили на місці Євгена?
