Мене звати Марія.
Про вік жінкам говорити не заведено, але все ж сорок років мені вже минуло.
Живу я в селі. Маю тут власний дім, який дістався мені від матері з батьком. До центру мені далеко, тож у місто я їжджу рідко. Колись потреба в цьому була, я мала повну сім’ю і море турбот, а зараз майже не виходжу з дому. Кілька років тому я овдовіла.
У нас із чоловіком був один синочок. Валерій. Коли батько пішов від нас у кращий світ, то дитині тільки виповнилося 10 років. Ростила сина самотужки. Робила все можливе, щоб потім люди мені не плювали у спину за те, кого я виховала. А зараз розповім, які плоди дали мої старання.
Після школи Валерій вступив до технікуму. Переїхав до міста, жив там, а додому приїздив хіба тільки на великі свята. Наскільки мені було відомо, навчався він непогано. Та й плани мав на майбутнє. Тож про його кар’єру я не переймалася. А ось в особистому житті… Аж говорити важко…
Після школи Валерій вступив до технікуму. Переїхав до міста, жив там, а додому приїздив хіба тільки на великі свята. Наскільки мені було відомо, навчався він непогано. Та й плани мав на майбутнє. Тож про його кар’єру я не переймалася. А ось в особистому житті… Аж говорити важко…
Після сесії на другому курсі я чекала Валеру додому. Він завжди приїжджав у село на канікули. Але цього разу я вже зачекалася, а його все не було і не було. Уже перейматися почала. Але через два тижні син усе ж таки знайшовся.
Приїхав він у село не сам. На порозі я побачила те, у що спочатку повірити не змогла. Думала, ще сплю або це мені ввижається. На руках Валерій тримав новонароджене немовля.
— Знайомся, мамо, це мій син і моя дружина,- відрекомендував мені гостей син.
— Як це?
— Отак, мамо. Вибач, що не попередив. Але не зміг залишити їх в лікарні самих.
Я й гадки не мала, як на подібне реагувати.
Спочатку взагалі подумала, що це сон. Навіть ущипнула себе, щоб переконатися в реальності того, що відбувалося.
— Мамо, не спи. Тут такі гості, а ти дрімаєш,- засміявся син.
— Неочікувано це все якось,- пробурмотіла я, впускаючи їх у дім. — Може ви мені розкажете, як це сталося і коли ви дитя встигли народити? А головне, чому я про це не знала?
— Розкажемо – розкажемо, звичайно.
Виявилося, що з моєю новоспеченою невісткою Валерій познайомився ще після вступу в технікум. Вони разом вчилися. Потім почали зустрічатися. Валерій стверджував, що дівчина одразу вилася йому якоюсь особливою, тому він не міг не закохатися. Потім він дізнався, що у неї немає батьків, а виховувалася вона у дитячому будинку.
Далі кохання обох переросло у щось більше. Так вони й дізналися через декілька місяців, що чекають на дитя. Невістка довго боялася, що Валерій її кине, адже ніхто з них не планував подібного життєвого повороту. Але я свою дитину не так виховувала. Тож мій син від відповідальності не відмовився.
Тільки мені не могли зізнатися. Не знали, чого очікувати. Думали, що я стану наполягати на тому, аби вони не народжували дитину. Самі ж збиралися одружитися. Обоє дочекалися, доки їм виповниться по 18 років і подали заяву у РАЦС. Розписалися. Далі й передчасні пологи почалися від хвилювання. Саме на них і виявилося, що народжувати дівчині не можна було. Це додало ще більших негараздів. Ось чому син не з’являвся в селі так довго. Мусив вирішувати це.
Валерій місця собі не знаходив, заробляв гроші, щоб оплатити лікування, а ночами просиджував у лікарні, щоб заспокоювати дружину. На щастя, дитя народилося здорове. Довелося трохи підлікувати матір, але й з цим усе обійшлося.
Спочатку я дуже розлютилася на сина, але коли почула цю історію, то зрозуміла, що просто не маю права відмовити їм зараз. Довелося дозволити поселитися у мене. А що ж, дім великий – усім місця вистачить.
Ось так я, навіть гадки не маючи про це, стала бабусею та свекрухою. А ще зрозуміла, що й справді виховала відповідального та серйозного сина. Зараз мені головне, щоб дітям було добре. Бачу, що вони справді люблять одне одного, тож я готова їм у всьому допомагати, щоб так було й надалі.
А ви прийняли б дітей до себе за таких умов?
