Дмитро – це чоловік моєї мрії. Він завоював моє серце своєю дбайливістю, уважністю і галантністю. Мене завжди дивувало, звідки він знає, як сказати саме ті слова, які жінці буде особливо приємно почути.
Я не бачила в ньому жодних недоліків, хоча всі друзі, які були знайомі з хлопцем, попереджали мене, що він матусин синочок. Звісно, я помічала, що Дмитрові небайдужа думка його матері, але щиро вірила, що вона не впливатиме на його життя після одруження.
Та сімейного щастя я так і не пізнала. Свекруха чіплялася до мене вже з першого дня після весілля. Я розраховувала на підтримку та захист чоловіка, а натомість отримувала ще й постійні докори, мовляв, я з усіх сил намагаюся розсварити його із найріднішою людиною.
Вже за місяць спільного життя я навчилася мовчати і не нарікати на свою долю, бо вислухати мене було й нікому. Згодом я завагітніла, тож намагалася терпіти знущання свекрухи, аби не наражати свою дитину на небезпеку. Кожна сварка – це неабиякий удар по немовляті.
Я хотіла приготувати квартиру до народження донечки і вирішила зробити косметичний ремонт. Купила зелені шпалери, знаючи, що цей колір покращує настрій, а це мені було життєво необхідно.
Як тільки я розгорнула свою покупку в квартирі, свекруха налетіла на мене зі звинуваченнями:
– Тобі не соромно за стільки років спільного життя з моїм синочком не знати, що він ненавидить зелений колір. Яка ж ти безпутня! Знала я, що не можна тобі довіряти. Підеш завтра і купиш нові шпалери.
Я мовчала. Іншого виходу в мене просто не було.
Раніше я дуже любила куховарити. Для мене це ніколи не було великою проблемою, навпаки, я завжди шукала цікаві рецепти і експериментувала з продуктами. Все змінилося після 2 років шлюбу. Я навіть борщ боялася готувати, бо ж свекруха з’являлася біля плити тут як тут:
– Знову поклала фасолю? Бідний мій Дмитрик, як він взагалі терпить до себе таку неповагу. Йому ж не смакують бобові, хіба ти не знаєш?!
– Захоче – їстиме, а як ні, то я змушувати не буду, – холодно відповіла я.
Я думала, що все можу стерпіти задля того, аби зберегти сім’ю. Тоді я просто не знала, на що здатна моя свекруха.
Коли я народила донечку, то вірила, що Дмитро тепер ніколи не дозволить ображати матір своєї дитини. Та й свекруха, здавалося, дещо м’якшою до мене стала.
Вони разом з моїми батьками зустрічали мене з пологового будинку. Свекруха взяла тоді мою малечу на руки і сказала:
– Це ж наша Наталка. Саме так і буде, дуже їй вже личить це ім’я.
Мовчати я більше не могла, тому поставила Дмитра перед вибором: або він погоджується на цю пропозицію, і я від нього йду, або ми разом обираємо ім’я для своєї донечки і щасливо живемо, як справжня сім’я.
Чоловік злякався, тож, не вагаючись, поспішив повідомити матері, що ім’я для дитини ми обиратимемо на власний розсуд. Наша донечка буде не Наталкою, а Надійкою.
Я вірила, що нарешті свекруха побачить, що Дмитро став на мій бік, і трішки заспокоїться, але коли я приїхала в квартиру і побачила, що Валентина Павлівна переїхала до нас, то зрозуміла, що щастя мені не чекати.
Вона вирішила, що я потребуватиму її допомоги у вихованні дитини, хоча я її про це не просила.
Останньою краплею стало те, що я побачила в свідоцтві про народження доньки. В графі про ім’я було зазначено: “Наталія”.
Я не думала ні секунди: зібрала усі свої речі, взяла дитину і кинулася чимдуж з тієї квартири. Біля під’їзду мене зустрів Дмитро, який зрозумів, що я від нього таки пішла.
Але, схоже, він навіть не збирався мене повернути, побіг швидко до квартири, аби розрадити матір, яку я посміла ослухатися.
Нарешті я можу вільно дихати. Ніколи ще не відчувала себе такою щасливою, як у домі моїх батьків. Я впевнена, що тут ми з донечкою в безпеці від докорів, звинувачень і тотального контролю.
А Дмитро хай живе, як собі хоче. Я на нього зла не тримаю.
Чи правильно вчинила головна героїня історії?
