– Ларисо, сюди. Зараз.
– У мене завтра контрольна.
– Твоя контрольна нас не розширить.
Лариса вийшла в коридор. Мати стояла з телефоном у руці, вже роздратована.
– Дзвонила баба Катя. Та, "свята" мати твого батька. Просить тебе прийти.
– І що сталося?
– Постаріла. Раптом згадала, що в неї є онука.
– Я й так з нею спілкуюся.
Ганна повільно підняла очі.
– Що?
Лариса стиснула губи.
– Нічого.
– От і добре. Завтра після школи підеш. І слухай уважно: що попросить – роби.
– Чому я?
– Бо ти їй рідна. І бо в неї три кімнати, а в нас четверо в двох.
– Тобто я маю доглядати її за квартиру?
– А ти думала, дорослі один одному допомагають із любові?
Із кімнати виглянув вітчим.
– Якщо дівчинка поживе в баби, усім легше буде. І тихіше.
– Я ще тут стою, – сказала Лариса.
– От і чуй, – відрізала мати. – Тринадцять років. Час уже бути корисною, а не тільки їсти й задачі розв'язувати.
– Я за Васильком ходжу. Я прибираю. Я мию посуд.
– Не роби з себе Попелюшку. Тебе ніхто на вулицю не викидає. Ми тобі майбутнє робимо.
– Моє чи своє?
Ганна підійшла ближче.
– Не нахабній. Твій батько поїхав, а його мати лишилась сама. От і спокутуй за нього.
– За що?
– За те, що вчасно звалив.
Лариса коротко засміялась.
– Ти серйозно?
Мати різко відвернулась.
– Завтра підеш. І не влаштовуй сцен. Без тебе тут теж не пропадуть.
На другий день бабуся відкрила двері сама.
– Ну що, вислали?
– Запросили, – сказала Лариса.
– Угу. Як посилку безкоштовну.
Лариса промовчала.
– Кажи прямо. Мати квартиру нюхає?
– Каже, нам тісно.
– А тобі?
– Мені там просто немає де бути.
Бабуся дивилась довго, потім відступила.
– Заходь. Жити будеш тут.
– Мама сказала "допоможи".
– А я кажу "залишайся". Вона ж не згадає про тебе, поки їй щось не знадобиться.
– Це моя мама.
– А це твоя правда? Чи звичка її виправдовувати?
Лариса поставила рюкзак біля шафи.
– Якщо я переїду, вона образиться.
– Якщо не переїдеш, вона тебе дожме.
– Вона все одно моя мама.
– Мати – це не та, що народила. Мати – це та, біля якої дитина не ходить навшпиньки.
Лариса підняла голову.
– Не кажіть так.
– А як казати? Красиво? Щоб їй не було образливо?
У вихідні Ганна відкрила двері й одразу оглянула Ларису з ніг до голови.
– Ну? Як там наша бабуся?
– Нормально.
– Бурчить?
– Бурчить.
– Терпи. Квартири на дорозі не валяються.
Василько тягнув її за рукав:
– Ти принесла шоколад?
– Принесла.
Вітчим забрав пакет першим.
– О, кава. Це нам.
– Я купувала бабусі, – сказала Лариса.
– Ми теж люди, – фиркнув він.
Ганна сіла навпроти.
– Слухай уважно. Не розумнічай там. Старі люди люблять слухняних. Не сперечайся. Не показуй характер.
– А якщо я не хочу жити як інвестиція?
– Господи, яке слово вивчила. Інвестиція. Тебе годували, одягали, ростили. Тепер твоя черга принести користь родині.
– Я вже приношу.
– Ні. Поки що ти тільки дорого обходишся.
Лариса подивилась на брата. Той уже відкривав її шоколад.
– А Василько теж "дорого обходиться"?
– Не чіпай брата.
– Чому? Бо він твій бажаний?
Ляпас вийшов глухий, короткий.
Навіть вітчим підвів очі.
Ганна повільно сказала:
– Ще раз так подивишся на мене – поїдеш до своєї баби назавжди.
Лариса притисла щоку долонею.
– Ти це як погрозу сказала чи як подарунок?
Після того вона й справді переїхала до бабусі.
Минали роки.
– Як ти? – питала мати телефоном раз на кілька тижнів.
– Нормально.
– Ліки купила їй?
– Купила.
– Не забудь чеки. Може, потім знадобляться.
– Для чого?
– Щоб бачити, скільки вклали.
– Хто "вклали"?
– Не починай.
Ще за рік:
– Баба при тямі?
– У повному.
– Документи де тримає, не знаєш?
– Мамо.
– Що "мамо"? Я питаю нормально.
– Ненормально.
– А ти не будь святою. Якби не ми, ти б взагалі до неї не переїхала.
– Саме так. І це було найкраще, що ви для мене зробили.
Пауза.
– Оце вже невдячність, – тихо сказала Ганна. – Я тебе віддала туди не для того, щоб ти від мене відвернулась.
– Ти мене "віддала"?
– Не перекручуй.
– Ти щойно сказала це сама.
На останньому курсі Лариса подзвонила:
– Мамо, я виходжу заміж.
– Коли?
– Влітку.
– А куди ви жити будете?
– Є куди.
– До баби, значить.
– Спочатку так.
– Зручно. Догляд за квадратні метри. Гарно влаштувалася.
– А хіба не ти мене туди відправила?
– Я тебе відправила допомогти сім'ї. А не щоб ти собі життя влаштувала на чужому.
– На чужому? Ти серйозно?
– Не прикидайся. Усе, що в старої є, – це сімейне. І Василько теж сім'я.
– Коли мені треба було з ним сидіти – це був "мій обов'язок". А коли запахло квартирою – він раптом теж спадкоємець?
– Ти зараз про брата так говориш через стіни?
– Ні. Через тебе.
Бабусі не стало тихо, уві сні.
На поминках у квартирі було людно, душно, незручно. Сусіди, родичі, знайомі. Ганна трималась з показною скорботою рівно до моменту, поки нотаріус не назвав власника квартири.
– Перепрошую, кого? – перепитала вона.
– Миколу Івановича. Право власності оформлено кілька років тому.
– Це помилка.
– Ні.
– А онука?
– Для онуки раніше придбано окреме житло.
У кімнаті стало тихо.
Ганна повернулась до Лариси.
– То в тебе вже є квартира?
– Є.
– І ти мовчала?
– Так.
– Тобто ми десять років чекали, а ти мовчала?
– "Ми" чекали?
– Не при людях, Ларисо.
– Саме при людях. Ти ж любиш говорити правду, коли вона вигідна.
Вітчим кашлянув:
– Можна спокійніше? Не місце.
– А де було місце, коли ви мене сюди відправили, як безкоштовну доглядальницю? – Лариса навіть не підвищила голос. – На кухні? В коридорі? Чи коли мама казала: "Терпи, квартири на дорозі не валяються"?
Хтось із сусідок опустив очі. Хтось завмер із ложкою в руці.
Ганна зблідла.
– Я тебе ростила.
– Ти мене використовувала.
– Я робила, що могла!
– Ні. Ти робила, що було вигідно.
– А ти, значить, не вигоду шукала? Не сиділа біля старої, бо знала, що щось перепаде?
Лариса нарешті підняла на неї погляд.
– Різниця в тому, що я мила їй підлогу, міняла постіль і слухала її вночі, коли вона боялась померти. А ти рахувала кімнати.
– Та як ти смієш!
– Смію. Бо не я торгувала дитиною за квадратні метри.
У натовпі хтось тихо сказав: "Ой…"
Василько, уже шістнадцятирічний, почервонів:
– Мамо, це правда?
– Замовкни.
– Це правда?
– Я все робила для вас!
– Для "вас"? – Лариса гірко всміхнулась. – Ні. Для себе. Просто діти – найзручніше прикриття для жадібності.
Ганна зробила крок уперед.
– Якщо ти така чесна, тоді продай свою квартиру й оплати братові навчання. Він хоч комусь у цій сім'ї ще потрібен.
У кімнаті стало ще тихіше.
Лариса подивилась на Василька.
– А коли мені було тринадцять і я тягала його з садка замість уроків, він був потрібен мені. Чомусь це нікого не хвилювало.
– Ти старша! – крикнула мати. – Ти повинна!
– Оце ваше найулюбленіше слово, – сказала Лариса. – "Повинна". Дитина в цій сім'ї завжди винна тому, хто народив раніше.
Вітчим нарешті втрутився:
– Досить. Ми теж не на курорті жили.
Лариса повернулась до нього.
– Ви хоч раз купили мені зошити не з чужих аліментів?
Він стиснув щелепу.
– Я чоловік твоєї матері.
– Так. Чоловік моєї матері. Не батько. Але машину ви хотіли з моєї бабусі.
У кількох людей вирвалось нервове хмикання.
Ганна схопила сумку.
– Все ясно. Батько купив тобі квартиру – і ти одразу стала пані. Зручно бути принциповою на готовому.
– А тобі було зручно називати це "турботою", поки я працювала замість доньки.
– То не бери нічого від нас більше.
– Від вас? – Лариса кивнула на стіл, на людей, на двері. – Ти навіть на похорон приїхала як на перегляд нерухомості.
Ганна на секунду завмерла, а потім різко, на весь дім:
– Добре. Раз ти така самостійна, то Василько переїде до тебе. У нього підготовка, йому треба тиша. А ти все одно "з квартирою".
– Що? – видихнув Василько.
Лариса повільно взяла ключі зі столу.
– Ні.
– Це твій брат.
– Саме тому – ні.
– Я знала, що ти виросла егоїсткою.
– А я – що ти скажеш це в ту секунду, коли не отримаєш чуже.
Ганна підійшла майже впритул.
– Тоді забудь, що в тебе є мати.
Лариса відчинила двері.
– Ти перша це зробила. Ще коли покликала мене з уроків.
І в ту ж мить Василько, не дивлячись ні на кого, тихо спитав:
– А мені до кого йти?
