– Мамо, ви з татом коли на дачу?
Марина стояла в дверях кухні в розтягнутій футболці, з сонним обличчям і вже готовою усмішкою, ніби все давно вирішено, треба тільки красиво подати.
Батько їв яєчню прямо зі сковорідки. На животі під тонкою майкою темніла пляма від чаю. Мати мовчки шукала чисту чашку, бо всі чомусь знову стояли в кімнаті Марини.
– А що? – не піднімаючи очей, спитав він. – Вигнати нас хочеш чи ввічливо натякаєш?
Марина зітхнула, але не відступила.
– Бабусю треба до тітки Каті завезти. І… ми з Ромою подумали, може, поживемо тут трохи. Разом. До весілля. Ну щоб зрозуміти, чи взагалі можемо.
Вилка дзенькнула об сковорідку.
– Щоб зрозуміти? – він нарешті підняв голову. – Тобто моя квартира тепер у вас як тест-драйв для чоловіків?
У Марини одразу запекло під шкірою. Як завжди: одне речення – і ніби вона вже не донька, а хтось, кого треба поставити на місце.
– Це не тільки твоя квартира.
– О, почалося.
– А що почалося? Я тут прописана. Я тут живу. Я працюю, вчуся, я не на шиї.
– Працюєш? – він коротко хмикнув. – На каву і нігті – може. А за комуналку хто платить, твій Рома?
Мати різко повернулась.
– Миколо, досить.
Але вже було пізно. Марина відчула, як у горлі стало гаряче й сухо.
– Ти сам до мами переїхав ще до весілля, – сказала вона тихо. – Чи це інше?
Батько завмер. Мати поставила чашку занадто різко, чай перелився на стіл.
– Не лізь туди, де ти нічого не знаєш, – процідив він.
– Та я якраз усе знаю. Бабусина квартира, так? Дуже зручно потім розповідати про "пристойність", коли тобі вже все дісталося.
Мати стиснула губи. Їй явно не сподобалось не те, що дочка сказала неправду. Їй не сподобалось, що сказала вголос.
– Марина, вистачить.
Але Марину вже несло. Вона розуміла, що перегинає. І все одно не могла зупинитись.
– Чому йому можна було будувати життя з чужої допомоги, а мені не можна хоча б перевірити, з ким я збираюся жити? Бо я дочка? Бо дівчина? Бо "так не робили"?
– Бо я не тягнув бабу в інший куток квартири, щоб улаштувати собі шлюбні репетиції! – рявкнув батько.
На секунду стало тихо. Навіть холодильник ніби перестав гудіти.
Марина кліпнула.
– Тобто бабусю тобі шкода зараз? – вона гірко всміхнулась. – А коли ви її роками просили сидіти зі мною, поки обоє на роботі, тоді нормально було? Коли їй спину зірвали ваші банки, сумки, дача – теж нормально?
Мати різко обернулась до неї.
– Не смій.
Ось тепер вдарило по-справжньому. Не крик. Не батько. Оце "не смій" від мами, яка ще хвилину тому ніби була на її боці.
Марина опустила очі на стіл. На клейонці засохла стара пляма від варення. Хотілося або розревітись, або добити.
– Зручно, – сказала вона вже майже пошепки. – Коли вам треба – бабуся сім'я. Коли мені треба – вона "літня людина, якій потрібен спокій".
Батько відсунув сковорідку.
– Запам'ятай одну річ, – сказав він, дивлячись просто на неї. – Чоловіки дуже люблять "перевірити сумісність" у чужій квартирі, де вже є холодильник, пральна машина і дурна дівка, яка думає, що це кохання.
Мати закрила очі. Марина відчула, як її буквально вдарило в груди. Грубо. Принизливо. І – найгірше – десь боляче близько до страху, який вона сама в собі ховала.
– Клас, – сказала вона. – Тобто я дурна, а ти просто турботливий.
– Якщо ти цього не бачиш, то так.
– А якщо я бачу, що ти просто не можеш пережити, що я виросла?
– Я прекрасно переживу, коли ти підеш у своє. Не в моє.
Мати нарешті втрутилась, уже майже зірваним голосом:
– Все. Досить. Ми їдемо на дачу. І ніхто нікого не виганяє. Марина, якщо Рома приїде – без цих ваших… – вона запнулась, роздратовано махнула рукою. – Просто щоб без цирку.
– Якого саме? – одразу вчепився батько. – Того, де ми робимо вигляд, що все нормально, бо донечка образиться?
– Того, де ти не поводишся так, ніби твою власність хтось прийшов ділити, – відрізала мати.
Він глянув на неї довго, зло, майже з образою.
– Ага. Значить, як ремонт, гроші, папери – так моє. А як рішення – то "наше".
Ніхто не відповів.
*
На дачі він бурчав усю дорогу. Про "заразних ідей", про хлопців, які "добре влаштовуються", про доньок, яким "треба не романтику, а мізки".
Мати мовчала хвилин двадцять, а потім сказала:
– А тебе не бісить, що вона тобі твою ж біографію в обличчя кинула?
Він стиснув кермо.
– Я в її роки працював.
– І жив у моєї матері.
– Тимчасово.
– Угу. На сім років тимчасово.
Він промовчав. Потім тихо сказав:
– Я хоча б не ліз зі своїми правами в дім, який мені не належав.
– Зате тепер лізеш так, ніби донька тобі винна оренду за дитинство.
Він аж фиркнув.
– Ти завжди її виправдовуєш.
– Ні. Просто ти з її страху робиш її провину.
*
Повернулися через десять днів.
Квартира пахла свіжою затиркою, смаженим м'ясом і чужим чоловічим дезодорантом. Микола відчув це ще в коридорі – і вже від одного цього в ньому щось напружилось.
Марина відчинила двері надто швидко, ніби стояла за ними.
– Ви приїхали! Ходіть, ми вечерю зробили.
"Ми".
Рома вийшов із ванної в старій футболці, руки в нього були в пилюці й подряпинах, нігті забиті чимось сірим.
– Добрий вечір, Миколо Іванович.
Марина широко усміхнулась:
– Сюрприз.
Ванну справді переробили. Плитка нова. Стеля біла. Чисто. Акуратно. Краще, ніж Микола очікував. І саме це злило ще більше: ніби хлопець не просто зайшов у дім, а вже встиг стати тут корисним.
– Ми зі своїми хлопцями після об'єкта за два вечори зробили, – сказав Рома. – За роботу не брали. Тільки матеріал.
– За чий рахунок? – сухо спитав Микола.
Марина одразу відповіла:
– Частково мої, частково Ромині.
– Тобто ви без дозволу влізли в мою ванну, витратили гроші, щоб я ще й незручним себе почував?
– Ми хотіли зробити нормально, – сказав Рома. – Там уже грибок пішов.
– Я бачив, що там пішло. Без тебе.
Марина помітно напружилась.
– Тату, ну от що зараз не так? Тобі не подобається ремонт? Чи те, що не ти його зробив?
Мати тихо сказала:
– Марина.
Але вже знову було пізно.
Рома простягнув руку:
– Я не хотів лізти не в своє. Просто Марина казала, ви давно збирались.
Микола подивився на руку, але не потис.
– Оце в цьому й проблема, Ромо. Ви всі "не хочете лізти", а потім сидите за чужим столом, спите в чужій квартирі й переконуєте господарів, що їм ще й пощастило.
У кухні зависла така тиша, що навіть сусідський перфоратор за стіною звучав доречно.
Марина зблідла.
– Серйозно? Після всього?
– А що "після всього"? Плитка – це тепер пропуск у сім'ю?
Рома повільно опустив руку.
– Я Марину люблю.
– Любов без житла дуже любить чужі квадратні метри.
Мати різко видихнула:
– Миколо, ти вже перегинаєш.
– Я? – він навіть усміхнувся. – Та ні. Я просто вголос кажу те, що всі соромляться. Бідний хлопець із руками завжди здається порядним, поки не треба вирішувати, де він житиме за рік.
Марина відчула, як у неї затрусились пальці. Вона ненавиділа, що тато може так: вдарити туди, де болить їй, а не Ромі.
– Ти принижуєш його, бо він не схожий на тебе, – сказала вона.
– Ні. Бо він дуже схожий на мене. І я знаю ціну обіцянкам чоловіка, який поки що може запропонувати тільки "я стараюся".
Рома змінився в обличчі. До цього він терпів. Тепер – ні.
– А ви що запропонували своїй дружині, коли до неї прийшли? – спитав він.
Мати завмерла.
Марина повільно повернула голову до Роми. Вона не хотіла, щоб він це говорив. Але вже сказав.
– Ромо… – тихо попередила вона.
– Ні, справді, – він дивився тільки на Миколу. – Вам же можна було починати з нуля і бути "нормальним мужиком". А мені не можна? Бо я не вчасно народився?
Микола ступив до нього ближче.
– Бо я потім тягнув. А ти поки що красиво стоїш у моїй кухні.
– Я хоча б не розказую жінкам про пристойність, живучи на тещиній квартирі.
Оце вже почули всі.
У дверях кухні стояла сусідка тьотя Ліда з банкою малини – вона зайшла "на хвилинку" і тепер так і застигла, не знаючи, піти чи дослухати. За нею маячив її онук. Десь у під'їзді хлопнули двері.
Незручно стало буквально всім.
Мати першою почервоніла.
– Все, досить. Лідо, вибачте, не зараз.
Але Ліда вже все зрозуміла й саме тому не рухалась.
Микола повільно сказав:
– Вийшов звідси.
Марина одразу стала між ними.
– Ні.
– Відійди.
– Ні.
У неї тремтіли коліна, але відступити означало б погодитися. І з батьком. І з тим, що Рома тут ніхто. І з тим, що вона сама тут теж ще ніхто.
– Якщо він вийде, я піду з ним, – сказала вона.
Мати аж сіпнулась.
– Куди ти підеш?
Марина ковтнула. Отут і був весь жах: йти їй було майже нікуди. І батько це знав. І Рома це знав. І тепер це побачили всі.
Микола теж це побачив. Саме тому добив:
– От бачиш? Оце і є ваша "доросла сім'я". На словах – свобода, на ділі – шантаж, бо діватися нікуди.
Марина ніби отримала ляпас при людях.
Рома сказав крізь зуби:
– Зате ви дуже сміливий там, де все вже оформлено на вас.
– А ти дуже гордий там, де за тебе платить чужа стабільність.
Мати поставила долоню на стіл, ніби шукала опору.
– Обоє замовкли.
Ніхто не замовк.
Марина подивилась на Рому. Він стояв зціплений, з червоними вухами, ображений і впертий. Раптом страшно ясно стало: якщо зараз вона піде з ним – це буде не тільки про любов. Це буде ще й про впертість, образу, голу гордість. І про те, що тато потім скаже "я ж казав".
А якщо не піде – Рома цього не забуде.
– Ну? – тихо кинув батько.
Саме це "ну?" і зламало.
Марина різко пішла в кімнату. Не вибачаючись. Не озираючись. За спиною почула, як мати щось каже, сусідка нарешті задкує в коридор, а Рома стоїть і не рухається.
Вона висмикнула з шафи дорожню сумку, кинула туди джинси, зарядку, документи, косметичку без кришки. Руки тремтіли так, що блискавка не застібалась.
У дверях з'явився Рома.
– Ти зі мною?
Марина підняла на нього очі. Хотіла сказати "так". Хотіла сказати "почекай". Хотіла, щоб хтось нарешті не тиснув.
З коридору долетів голос батька, уже глухий, але чіткий:
– Тільки цього разу без бабусиної квартири, гаразд? Самі. По-дорослому.
Марина застигла на секунду, а потім жбурнула сумку на ліжко й сказала:
– Вийди. Обидва. Зараз вийди.
