Лілі тоді, здається, було 3 рочки, коли тато пішов геть. Памятає, як мама вночі плакала та голосно кричала. Дівчинка також сумувала за татусем. Чому він вирішив їх покинути? Але боялася про це комусь розповідати, бо у дворі дітки будуть з неї глузувати.
Знайшов нову дружину, щоб любити і нову Лілю. Її звали по-іншому, але це не важливо. Важливо, що тепер її він цілував перед сном.
Ліля відчувала дивні почуття, коли слухала, як ридає мама, підвиваючи, як поранений звір. Вона не прощала татові цих її сліз, але і не хотіла, щоб він повернувся. Але вона хотіла, щоб він там, в новій сім’ї, не прижився. Щоб та нова дружина і дочка прогнали його, як одного разу вони на дачі прогнали сторожа, який отримував зарплату за те, що сторожив, а сам акуратно крав у своїх.
Ось Ліля хотіла, щоб він залишився один, «неприкаяний», як говорила мама. Дуже важливо бути прикаяним. Прикаяний – це як би прикутий.
Важливо когось любити, показувати йому свої малюнки, зачіски і щоденник. Не цікаво малювати, якщо ніхто не побачить. Не цікаво підкорювати світ, якщо ніхто не похвалить. Вони з мамою один в одного будуть, а він у них – ні. І вони у нього – ні.
Ліля не хотіла перемогти. Вона хотіла, щоб він програв. Ліля намагалася обіймати маму, вибігала зі спальні в піжамі зі слониками, з розкритими долонями, але мама відштовхувала її, рознімала її руки і благала:
– Ну спи вже, ну я прошу тебе …
І в цьому проханні було стільки смертельної втоми, що навіть маленькій Лілі було очевидно, що мама не жартує. Ліля зрозуміла, що мама терпить весь день і не плаче. А потім, вночі, коли «Ліля спить», випускає сльози на волю.
Одного разу до мами прийшла її мама. Ліліна бабуся. Вони не були близькі і рідко бачилися. Ліля не дуже любила бабусю, вона навіть коли грала з нею, придумувала «корисні» ігри: наприклад, наввипередки полоти грядки. Ліля була рада, що бабуся рідко забирає її до себе. Бабуся була з мамою холодна і навіть груба, сказала їй строго:
– Що ти побиваєшся? Тобі є заради кого жити. Є кого любити. Ось і витри соплі. Живи заради дочки.
А мама відповіла:
– Дочка це дочка. А Він – це Він!
Для необізнаної людини фраза звучить безглуздо, але в контексті ситуації, і, головне, тону, яким вона була сказана, фраза звучала страхітливо. Ліля смертельно образилася на маму. Вона прочитала між рядків щось на кшталт: так навіщо мені це дівчисько, якщо життя без нього не має сенсу.
Є такий дієслово: «нівелювати». Воно означає «обнуляти», «применшувати». Удавати, що найважливіше – не важливо. Ось Ліля думала, що вона дуже важлива для мами, а ця фраза все нівелювала. Виявляється, Ліля нічого не означає для мами, і заради неї навіть жити не хочеться.
Між Лілею і мамою в той день оселився холод і відчуженість. Ліля замкнулася в собі, могла годинами лежала на ліжку і розглядала свою піжаму в слониках. Мама списала це на те, що Ліля теж переживає відхід батька. Але чомусь допомогти дочці вона не могла: своїх внутрішніх ресурсів ледь вистачало на те, щоб продихати біль.
Мама проживала календарні дні, ненавиділа ранок, перевалювалася з четвергів в п’ятниці, а вихідні, коли не треба було вставати, лежала на дивані, відвернувшись до стіни. А Ліля переживала травму відчуження. Навіть не від тата, а від мами. Те, що вона не потрібна татові, не так сильно покалічило її самооцінку, як те, що вона тепер не потрібна мамі.
Дочка це дочка. А Він це Він. Ситуацію ускладнювало те, що «він» – не був рідним батьком Лілі. Він був вітчимом, який виховував її, коли вона була ще немовлям.
Тобто чужий дядько, навіть не батько її дитини, був мамі важливіший, ніж вона, рідна дочка. Для Лілі це був досвід, який сильно травмує.
Пройшли роки. Два десятиліття. Навіть більше. Млин життя давно перемолов ті переживання, примирив маму і доньку. Ліля давно вивчилася на лікаря, вийшла заміж, народила двійнят.
Коли пацієнти приходили до Лілі на прийом, вона говорила:
– Роздягайтесь, – і кивала на ширму.
І люди роздягалися, але поки чекали її, все одно сором’язливо прикривалися одягом.
Ось так і Ліля. Вони давно навчилися з мамою жити мирно, базікали про все, мама була відмінною бабусею її дочкам, але та тема була намертво забита всередині і ніколи не оголювала перед мамою душу повністю.
Відносини з чоловіком у Лілі в останні місяці відчутно зіпсувалися. Треба було щось робити, але не було сил: на роботі перевірка за перевіркою, діти з ангіни в грип і назад … Одного разу Ліля, уклавши дітей, вийшла на кухню і виявила чоловіка, який стояв спиною до неї і курив у кватирку.
Він давно кинув куріння, ще до народження дочок, і це був довгий і болісний шлях, який він пройшов лише завдяки підтримці жінки. Ліля засмутилася і замилувалася одночасно. Йому дуже пасувало куріння, додавало брутальності. Але обнулити семирічний стаж «некуріння» – це не просто слабкість, це дурість.
Поруч з чоловіком стояв старий чемодан.
– На дачу зібрався? – запитала Ліля.
– Не на дачу, – затягнув чоловік.
– А куди?
– Йду.
– Куди йдеш?
– Йду.
– Куди?
– Куди – не важливо, важливо – від кого. Від тебе.
Ліля раптом все зрозуміла.
Одного разу в юності вона зламала ногу на ковзанці. Невдало впала і спочатку відчула якийсь внутрішній тріск, а потім її до верхівки затопив біль.
Зараз було те ж саме.
Спочатку вона відчула глухий тріск – це її серце тріснуло навпіл як вівсяне печиво. А потім її голову затопив біль.
– Мені важливо – куди. Може, звідти ще можна повернути? – пошепки вимовила вона. Голос кудись пропав.
-Ні. Я чесно намагався себе повернути тобі майже рік. Але не вийде. Я тобі не потрібен. Ти виправишся на тиждень, а потім знову. Тому що тобі крім роботи нічого не потрібно. Я все вирішив. Буду допомагати, звичайно, тобі і дівчаткам.
– У неї є діти?
– Неважливо.
– Важливо. Я ж все одно дізнаюся.
– Двоє.
– Ясно.
Ліля підійшла до вікна, забрала у колишнього чоловіка недокурену сигарету, глибоко затягнулася, дивлячись в нічне вікно. Він знайшов собі нову Лілю і нових дітей. Напевно, нова Ліля не така холодна, а діти – не такі хворобливі.
Він взяв валізу, голосно зітхнув і вийшов. Грюкнули вхідні двері.
Через хвилину в кухню увійшла мама. Ліля курила другу сигарету.
– Дівчата не прокинулись, все нормально.
– Він пішов, мам.
– Я чула.
– Я, напевно, помру, мам. Я не вмію без нього.
– Не помреш, – мама сіла на табуретку, витягнута як струна. – Не помреш.
– Звідки ти знаєш?
– Я ж не вмерла.
– Я не ти.
– Ніхто не я. І ніхто не ти. Але люди не вмирають від зрад. Вони вмирають від слабкості. А ти не слабка. Ти розумна. Будеш жити заради дітей.
– Але діти це діти. А він – це він.
– Так. Це різне. Але життя ніхто не скасовував. Каші. Школи. Наради. Молочні зуби. Колготки. Плаття. Це заховані на увазі рятувальні круги. Вони врятують.
– А він?
– А він ні. Його немає.
– А потім…
– А потім дівчатка виростуть і народять тобі нових дівчаток. Або хлопчиків. Завжди є кого любити.
– А якщо я його люблю? І більше нікого не зможу полюбити …
– Пам’ятаєш, у нас на дачі було щеня, якого ми так і не змогли привчити НЕ гадити в будинку? На це пішло ціле літо, але ні … Після нього я більше не хочу заводити собак.
– Фу, мама … Причому тут … Я кажу про любов.
– Так люби на здоров’я, – мама сиділа і дивилася в стіл. – Любов росте на чорноземі хороших вчинків. І засихає, якщо ґрунт не удобрюються. Він зробив тобі боляче. І ще зробить. Багато разів. Нерозділене кохання живе, якщо можна домислити героїзм об’єкта любові. А якщо ось він, знайшов собі нову сім’ю, не приходить до рідних дітей, а чужих возить на море, тобі грубіянить і не виконує обіцянок – то любов зачахне швидко.
– Ти про себе зараз говориш? Або про мене?
– Я говорю про життя …
Ліля слухала своє серце. Воно остаточно зламалася. Ще б! Вівсяне печиво!
Ліля подивилася на маму. Помітила, як сильно вона змінилася за останні роки. Поки Ліля на роботі, на ній побут і внучки. І вона тягне, не нарікає, любить. Але і платить за цю любов свою ціну.
І Ліля прямо в той момент пробачила їй все. Той день, ту розмову, ту піжаму в слониках.
Вона зрозуміла маму. Не як дочка, а як жінка. Мама була просто жива, поранена, віддана жінка з розкришеним вівсяним печивом замість серця. Але будучи маленькою дитиною цього абсолютно неможливо зрозуміти. Тому що слоники на піжамі відчайдушні партизани і не дають відповідей.
За першою партою сидить життя. Підказує, як жити далі правильно. Тепер Ліля щоразу нагадувала собі чарівні слова: «Живи. Люби. Він – це він. А діти – це діти! ..». А потім підіймала голову та дивилася у небо. “Найголовніше у мене – це я!”
Ви погоджуєтеся з такими словами? Чому?
