Щодня Аліна чує тільки одне запитання від всіх сусідів та знайомих “Як твоя бабуся?”. І завжди пропонують допомогу.
Аліна зніяковіло відповідає, що все нормально, від допомоги відмовляється, на питання про те, чи допомагає їм тьотя Софія – негативно хитає головою. Як навчання? Так поки нормально, 11 клас, тільки відразу після школи Аліна мчить додому: бабуся ж лежить.
– Без «погуляти» ще можна прожити, – пліткують сусідки за спиною, – а їй же треба і до іспитів готуватися, і в інститут вступати. Ні, а Софія яка? Образилася вона, про матір рідну забула. Люда ж дочок одна піднімала …
Колись у Людмили Миронівни було 2 дочки: Неля і Софія. Старша дочка жінки Неля вийшла заміж у 20 років, Софії тоді було 18. Через рік у Нелі народилася дочка Аліна, а ще через 3 роки шлюб розпався.
– До мене повернулися, – розповідала Людмила сусідкам, з якими все життя прожила в одному дворі, – та так і живемо: в одній кімнаті я, в іншій – дочки і внучка. Софія незадоволена, звичайно, що сестра повернулася, та ще з дитиною, але вона заміж випурхне, а вже Неля зі мною.
Неля не відрізнялася міцним здоров’ям, часто саме бабусі доводилося відводити і забирати Аліну з садка, а потім і зі школи. І це теж ставало причиною бурчання Софії.
– Нав’язала сестриця свою дитину на нашу голову. Ні вже, вона народила – нехай вона і плюхається. Софія вийшла заміж у 26 років. У її чоловіка була однокімнатна квартира, а потім і Людмилі Миронівні перепав спадок у вигляді однокімнатної квартири від бездітної сестри її батька.
– Ту квартиру я на Софію оформлю, – оголосила дочкам, – а вже ця – Нелі.
Софія тоді сперечатися не стала. Вони з чоловіком склали гроші від продажу власності, взяли собі трикімнатну з доплатою: у них на той час народилося двоє дітей, син і дочка. А через пару років після квартирних перипетій Нелі не стало. Аліна тоді вчилася в 6-му класі і опіку над дівчинкою взяла Людмила Миронівна.
– Я не заперечувала, – висловлювала матері Софія, – коли ти мені однокімнатну квартиру кинула, а Нелі пообіцяла нашу двокімнатну. Але її тепер немає, чи не здається тобі, що ти зі мною вчинила несправедливо? Поки документи не оформлені, треба рішення переглянути. Аліна – всього лише внучка, а я – дочка! У мене більше прав.
– Софіє, – пробувала звернутися до почуттів молодшої дочки Людмила, – Алінка ж сирота, матері немає, та й батька вже теж. Ти ж живеш добре, ну куди тобі?
– У мене теж є діти, – відповідала Софія, – а для тебе Аліна – немов єдина внучка.
– Мене не стане, куди вона піде? – горювала Людмила – Софія наполягатиме на продаж, а що дівчисько купить? Ні, я залишу всю квартиру внучці. У Софії чоловік і трикімнатна квартира, а дівчинка зовсім одна.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Хтось із сусідок підтримав її, а були й ті, хто говорив:
– Все ж, Люда, треба навпіл. Софія ж теж дочка, це ж образа буде.
Але Людмила Миронівна зробила так, як вирішила: переписала квартиру на внучку. Після такого кроку Софія очікувано образилася і припинила будь-яке спілкування з матір’ю і племінницею. Навіть, коли Аліна зателефонувала тітці і повідомила, що бабуся злягла, молодша дочка до матері не поспішила.
– Кому квартиру відписала, – заявила Софія Аліні і спільним далеким родичам, – та за матір’ю нехай і ходить. І нема чого мене соромити. Так, я дочка. Але мені від мами нічого не дісталося, все їй – дівчині.
– Але ж Ліна сама ще дитина, – хитали головами сусідки, – 17 років тільки виповнилося. Їй вчитися треба. Та й як не дісталося Софії нічого? Про однокімнатну вона вже встигла забути? Єдина дочка, а доглядати за матір’ю не хоче. Звалила всі турботи на дівчину і очей не показує.
Софія і правда, не з’явилася в будинку матері ні разу. Ліні з бабусею вистачає грошей: пенсія бабусі, пенсія за батьків. Але доглядальницю на ці гроші не наймеш. Дівчина навчилася вже майже всім медичним маніпуляціям, але залишати бабусю одну страшно навіть просто, йдучи вранці до школи.
– Напевно я не буду вступати цього року в інститут, – каже дівчинка вчителям, – бабулю немає з ким залишати. Влаштуюся соціальним працівником, щоб графік був вільним, а там подивимося.
Органи опіки Аліну не чіпають: до повноліття залишилося кілька місяців і опіку немає сенсу переоформляти, тим більше, що єдина близька родичка, тітка Софія цю саму опіку не оформить з принципу.
– Важко дівчині, – погоджуються сусідки, – одна тягне, а у тітки замість серця камінь.
Але знаходяться і ті, хто вважає, що Софія права.
– Сама Люда так влаштувала, – вважають вони, – дочка молодшу образила. Двох інших онуків обділила. З давніх-давен так повелося: кому спадок, тому і догляд за людьми похилого віку. І немає різниці, що Аліна всього лише внучка. Треба було Люді вирішувати тоді інакше. Навпіл би все поділила. І ту однокімнатну, і цю. Софія б тоді від матері не відвернулася.
Та деякі сусіди перешіптувалися та підтримували Софію. Мовляв, Людмилі треба було раніше думати, а не приділяти всю увагу онуці. Якби поділила навпіл квартиру – то ніхто б не сварився. А зараз не дивно, що донька на неї образилася.
Кого ви підтримуєте у цій ситуації? Чому?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
