Одягаю дітей в садок … Молодший вередує і відмовляється йти …
– Добре! – сміюся я. – Із задоволенням побуду в садку замість тебе. Хоч висплюся за останній час …
– Тебе не пустять, – зітхає малюк – ти не маленька …
Старша аж підстрибує.
– Ти що? Мама маленька, у неї ще батьки живі …
Я навіть забула, яким боком колготи одягаються! Вустами дитини …
Одного разу мій батько потрапив в реанімацію …
Дивлячись на його нерухоме тіло, яке лежало переді мною на ліжку, все в трубках і крапельницях, місцями навіть невпізнанне, я думала про те, що поки він живий – я ще дитина. Його маленька доня … І у свої роки, маючи дітей і сім’ю, я найбільше на світі боялася втратити його – я не була готова стати остаточно дорослою …
Поруч була мама, вона тримала мене за руку і поїла компотом … А потім я спала на її колінах … А потім мама плакала на плечі своєї мами – моєї бабусі. А бабусі то – 94 …
Тато одужав – насилу. Але він вижив … Я знову отримую від нього то докори, то поцілунки. Як і раніше, він вчить мене життя – а я, як і в дитинстві, трохи його побоююся …
До цього випадку, сама наявність батьків сприймалася мною, як щось належне, постійне, і, як це не смішно звучить – вічне … Вони не вимагають до себе особливої уваги, скоріше навпаки, соромляться показати, що їм ця увага потрібна.
Батьки – це така цінність, яку оцінити часом неможливо. Вони люблять нас завжди, все наше життя ми для них – діти … Вони можуть сердитися на нас, виховувати, не розуміти, але – любити! Сперечатися з нами: «Та що ти можеш знати? Ти ще й життя не бачила – дитя мале!» Хоча це дитя вже за онуками збирається …
До чого я все це написала? Чесно сказати, сама до кінця не розумію …
Любіть своїх батьків. Бережіть їх! Поки вони живі – ви будете залишатися дітьми на цій Землі. Нехай тільки для них. Але це багато означає …
А ви багато часу приділяєте своїм батькам?
