Одягаю дітей в садок … Молодший вередує і відмовляється йти …
– Добре! – сміюся я. – Із задоволенням побуду в садку замість тебе. Хоч висплюся за останній час …
– Тебе не пустять, – зітхає малюк – ти не маленька …
Старша аж підстрибує.
– Ти що? Мама маленька, у неї ще батьки живі …
Я навіть забула, яким боком колготи одягаються! Вустами дитини …
Одного разу мій батько потрапив в реанімацію …
Дивлячись на його нерухоме тіло, яке лежало переді мною на ліжку, все в трубках і крапельницях, місцями навіть невпізнанне, я думала про те, що поки він живий – я ще дитина. Його маленька доня … І у свої роки, маючи дітей і сім’ю, я найбільше на світі боялася втратити його – я не була готова стати остаточно дорослою …
Поруч була мама, вона тримала мене за руку і поїла компотом … А потім я спала на її колінах … А потім мама плакала на плечі своєї мами – моєї бабусі. А бабусі то – 94 …
Тато одужав – насилу. Але він вижив … Я знову отримую від нього то докори, то поцілунки. Як і раніше, він вчить мене життя – а я, як і в дитинстві, трохи його побоююся …
До цього випадку, сама наявність батьків сприймалася мною, як щось належне, постійне, і, як це не смішно звучить – вічне … Вони не вимагають до себе особливої уваги, скоріше навпаки, соромляться показати, що їм ця увага потрібна.
Батьки – це така цінність, яку оцінити часом неможливо. Вони люблять нас завжди, все наше життя ми для них – діти … Вони можуть сердитися на нас, виховувати, не розуміти, але – любити! Сперечатися з нами: «Та що ти можеш знати? Ти ще й життя не бачила – дитя мале!» Хоча це дитя вже за онуками збирається …
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
До чого я все це написала? Чесно сказати, сама до кінця не розумію …
Любіть своїх батьків. Бережіть їх! Поки вони живі – ви будете залишатися дітьми на цій Землі. Нехай тільки для них. Але це багато означає …
А ви багато часу приділяєте своїм батькам?
Я була заміжня за Сергієм недовго. Спочатку мені здавалося, що все буде нормально. Але дуже швидко я зрозуміла, що в нашому шлюбі нас було троє. Я, Сергій і його мама Марина Борисівна.
Колись у мене була сім’я: ми з першою дружиною Ірою виростили доньку, купили квартиру, жили спокійно. Але потім у моєму житті з’явилася Поліна, і я все зруйнував.
Я ніколи не думала, що в нашій родині тема онуків стане такою дивною. У нас усе було навпаки. Мій чоловік Ігор дуже хотів онуків. Постійно казав, як водитиме їх на рибалку, як збудує на дачі будиночок, як вчитиме всього.
Я з Денисом була багато років. Познайомилися ще в університеті. Я сама до нього тягнулася, допомагала з навчанням, завжди була поруч. Потім переїхала до нього, і якось так вийшло, що я все тягнула, а він просто жив поруч.
Я все життя була дуже близька з мамою. Вона виховувала мене сама, про батька я майже нічого не знала. Для мене мама завжди була найріднішою людиною. Ми часто бачилися, гуляли у вихідні, ходили в кіно, могли просто пити чай і говорити про все.
Я виросла в сім’ї, де спокій був рідкістю. Батьки любили гулянки більше, ніж тихе домашнє життя, а мене часто рятувала бабуся. Коли в домі не було грошей, все було більш-менш тихо.
Колись я й сама не вірила, що можу опинитися в такій історії. Завжди засуджувала жінок, які зв’язуються з одруженими чоловіками.А потім у моєму житті з’явився він.
Я з чоловіком разом уже багато років. У нас є донька Оля, звичайна сім’я: робота, дім, школа, постійні витрати. Зайвих грошей у нас ніколи не було. Зі свекрухою в мене наче й не було відкритої війни.
Гості – як риба, на 3 день починають погано пахнути. Так можна сказати про кожну гостину моєї свекрухи. Та, на щастя, я зуміла зробити так, що Ольга Дмитрівна раз і назавжди забула до нашої квартири дорогу!
14 прийомів, які допоможуть вижити в смертельно небезпечній ситуації
10 речей, які ніколи не зробить доросла жінка заради чоловіка
Ось чому жінці насправді не потрібні шлюб і стосунки
Розчин з дріжджів: полийте ним свої рослини і ваш урожай збільшиться!
«Після весілля все вляжеться», — написав майбутній чоловік доньки іншій жінці, поки я несла коровай до зали.
Я довго жила з відчуттям, що ми з чоловіком ніби б’ємося головою об стіну. Працюємо обоє багато, втомлюємося страшенно, а толку ніби й немає. Жили ми вшестеро в одній квартирі: я, чоловік, син, мої батьки і бабуся.
Минуло вже 12 років відтоді, як не стало Юлі. А я все одно не міг відпустити той день. Мені вже тридцять, я живу в місті, працюю, а всередині все стоїть на місці.
Якби не важка хвороба чоловіка, я б ніколи знову не була щасливою…
Доля України: останнє пророцтво мольфара Нечая
До нас приїхала моя мама з села. Тільки ми з нею зайшли в квартиру, як чоловік мені каже – нехай теща їде до своїх родичів. Я зібрала свої речі і поїхала разом з мамою
