В кінці залу очікування пригрілася старенька. Вся в чорному, сухенька, згорблена. Поруч лежав вузлик. У ньому не було їжі – інакше старенька протягом доби торкнулася його хоча б раз.
Судячи з кутів вузлика, які випирали, можна було припустити, що там лежала ікона, та виднівся кінчик запасної хустки. Більше нічого у неї не було.
Вечоріло. Люди розташовувалися на нічліг, метушилися, розставляючи валізи так, щоб убезпечити себе від недобрих перехожих.
А бабуся все не ворушилася. Ні, вона не спала. Очі її були відкриті, але байдужі до всього, що відбувалося навколо. Маленькі плечі нерівно здригалися, ніби затискала вона в собі якийсь внутрішній плач. Вона ледь ворушила пальцями і губами, немов хрестила когось в таємній своїй молитві.
У безпорадності своїй вона не шукала до себе уваги, ні до кого не зверталася і не сходила з місця. Іноді бабуся повертала голову в бік вхідних дверей, з якимось тяжким смиренням опускала її вниз, безнадійно погойдуючись вправо і вліво, немов готувала себе до якоїсь остаточної відповіді.
Пройшла нудна вокзальна ніч. Вранці вона сиділа в тій же позі, як і раніше мовчазна і виснажена. Терпляча у своєму стражданні, вона навіть не прилягла на спинку дивана.
До полудня недалеко від неї розташувалася молода мати з двома дітьми двох і трьох років. Діти бігали, гралися, їли і дивилися на бабусю, намагаючись залучити її у свою гру.
Один з малюків підійшов до неї і доторкнувся пальчиком до низу чорного пальто. Бабуся повернула голову і подивилася так здивовано, ніби вона вперше побачила цей світ. Цей дотик повернув її до життя, очі її зажевріли і посміхнулися, а рука ніжно торкнулася лляного волосся.
Жінка потягнулася до дитини витерти носик і, помітивши очікувальний погляд бабусі, звернений до дверей, запитала її: «А кого ви чекаєте? Коли ваш поїзд?».
Стареньку питання застало зненацька. Вона забарилася, заметушилася, не знаючи, куди подітися, зітхнула глибоко і ніби виштовхнула пошепки з себе страшну відповідь: «Донечко, немає у мене поїзда!». І ще нижче зігнулася.
Сусідка з дітьми зрозуміла, що тут щось не гаразд. Вона посунулася, співчутливо нахилилася до бабусі, обняла її, просила благально: «Мамо, скажіть, що з вами ?! Ну, скажіть! Скажіть мені, мамо, – знову і знову зверталася вона до бабусі. – Мамо, ви їсти хочете? Візьміть!»
І вона простягнула їй варену картоплину. І тут же, не питаючи її згоди, загорнула її у свій пухнастий шаль. Малюк теж простягнув їй свій шматочок і пробелькотів: «Їж, баба». Та обняла дитину і притиснула шматочок до губ. «Спасибі, дитинко», – простогнала вона.
У жінки всередині все перевернулося …. І раптом щось назріло в ній і прорвалося таке потужне і сильне, що вихлюпнуло її гірку біду в це величезний вокзальний простір: «Господи! Прости його! » – простогнала вона і стиснулася в маленький клубочок, закривши обличчя руками.
Голосила, погойдуючись: «Синочку, синочку … Дорогий … Єдиний … Сонечко моє літнє … Горобчик мій невгамовний. … Привів. … Залишив».
Вона помовчала і, перехрестившись, сказала: «Господи! Помилуй його грішного». І не було у неї більше сил ні говорити, ні плакати від безвиході, яка спіткала її.
«Дітки, тримайтеся за бабусю», – крикнула жінка і кинулася до каси.
«Люди добрі! Допоможіть! Квиток мені потрібен! Стареньку он ту забрати, – показувала вона в кінець залу – мамою вона мені буде! Поїзд у мене зараз!».
Вони виходили на посадку, і весь вокзал проводжав їх вологими поглядами.
«Ну ось, дітки, маму я свою знайшла, а ви – бабусю», – сяючи від радості, тлумачила вона дітлахам.
Дивно, але більшість з тих, кому я розповідаю про цей випадок, свідком якого стала кілька років тому на вокзалі не вірять в те, що ось так, за кілька хвилин людина могла прийняти таке важливе для себе рішення …
Ви б наважилися на таке рішення як ця жінка?
