Ми з моїм Михайлом одружені вже майже сім років. Познайомилися в інституті, вчилися на інженерів-будівельників, жили в одному гуртожитку на сусідніх поверхах. У Міші завжди було повно пакетів з їжею, які він тоннами привозив з дому понеділками. Його мама дуже смачно готувала і дбала, щоб її син завжди був ситий. І ось, коли Міша надумав зі мною одружитися, повіз він мене знайомитися з тією самою мамою – Тетяною Павлівною. Ми відразу з нею порозумілися. Це була практична, розумна і доброзичлива жінка.
Вона народила Мішу в 18 років, а коли дитині було пів року, її чоловік загинув. Але Тетяна Павлівна знайшла в собі сили виховати Мішу справжнім чоловіком. Їй доводилося багато працювати, щоб прогодувати себе і сина, тому на зустрічі з чоловіками часу не залишалося.
На момент нашої першої зустрічі їй був 41 рік, але виглядала вона навіть молодшою за свої роки.
– Ось, передаю тобі в руки Мішу мого, – посміхнулася мені Тетяна Павлівна, коли дізналася, що ми зібралися одружитися.
І ось, ми з Мішею, нарешті, отримали дипломи та відсвяткували весілля. Жити вирішили в його рідному місті – Мішу взяли там на хорошу роботу. Тетяна Павлівна відразу сказала, що до неї переїжджати не потрібно – вона жінка дуже зайнята, та й звикла жити одна. Ми були згодні з нею в цьому питанні і найняли житло близько біля неї.
Іноді Тетяна Павлівна заходила до нас в гості. Завжди доглянута, в брючному костюмі, з сумочкою через плече. Ніколи ніяких зауважень мені не робить, борщі мої хвалить, та ще й допомогти може по дому – золото, а не свекруха. Нас з Мішею теж частенько кликала на пироги, ми з радістю пригощалися. У Тетяни Павлівни було багато подруг і друзів – то в театр з кимось йде, то в філармонію, то на День народження її запросили. Загалом, бурхливе життя.
Коли народився наш Сашко, Тетяна Павлівна допомагала нам більше всіх: і купати навчила, і показала, як груди правильно давати, і на візку з ним гуляла, щоб я могла вдень поспати. Сашко наш часто бував у бабусі, вона могла забрати його з садка, якщо була потреба. А потім свекруха почала нас уникати.
Ні сама не приходить, ні до себе не кличе. Питаю у чоловіка – може, образилася на щось? Ні, каже, сьогодні подзвонила і повідомила, що на три місяці їде до подруги в сусіднє місто. Ми знизали плечима, подумавши, що це дуже схоже на Тетяну Павлівну – зірватися і поїхати відпочивати. Тільки ось, чому так надовго?
Дзвонила вона нам кілька разів по скайпу. Відео просить включити – на Сашку подивитися, а сама себе не показує. Я нічого не розуміла, а прямо запитаю – вона жартує. І ось, одного разу дзвоню я Тетяні Павлівні, а вона каже, що в лікарню нашу місцеву потрапила, «з серцем». Я сказала, що ми приїдемо її провідати, але свекруха категорично відмовилася.
– «Я подзвоню вам, коли випишусь, тоді вже вдома і побачимося». – вирішила вона.
І дійсно, через пару днів вона запросила нас до себе, попередивши, що хоче нам щось розповісти. Двері відчинив незнайомий чоловік, а за його спиною стояла щаслива Тетяна Павлівна і … тримала на руках немовля!
– Ми ось з Анатолієм Миколайовичем розписалися. І Ганну народили. Я вам не говорила, щоб не бентежити вас, та й боялася, раптом ви засуджувати будете, все-таки 47 років мені. А я … а я так рада за свою другу матусю! Я вважаю, що вона як і всі заслуговує щастя абсолютно в будь-якому віці! Я тепер їй допомагаю з Ганнусею, як вона мені колись. Живуть вони з Анатолієм Миколайовичем душа в душу. Ось така золота у мене свекруха!
Людина завжди має право стати щасливою, чи не так?
