“Павло, ти – син прибиральниці. Ти ніколи не станеш директором”. Аналогічно як і син директора ніколи не опуститься до роботи прибиральником

На вечорі зустрічі випускників син звичайної прибиральниці довів своїм однокласникам і вчителям, що ті були неправі, ображаючи його в дитинстві.

Зараз не можна точно сказати, в якому місті, і в якому році відбулася ця історія, але нею дуже часто діляться користувачі соціальних мереж. Воно й не дивно, адже настільки вона повчальна для багатьох з нас. 

Ви пам’ятаєте свою школу? Хтось згадує її з теплими почуттями, шкодує про минуле і сумує за тими часами. Інші ж з полегшенням видихають, коли говорять, що нічого подібного, як школа, в їх житті більше не буде ніколи. У всіх по різному. Але ця історія про сина прибиральниці показова для тих, хто ненавидів школу і для тих, хто її любив і відчував себе в ній найбільш спритним і дотепним. Почнемо по черзі.

У нас в класі був хлопчик на ім’я Павло. Його особистість нічим особливим не відрізнялася від інших однокласників, якісь речі він робив добре, а інші – як всі. Навчався він теж середньо, а вчителі ніколи не скаржилися на його погану поведінку. Але я пам’ятаю, що він любив математику, йому без проблем давався цей предмет. 

Жив Павло в неповній сім’ї – у нього не було батька, де він ніхто не знав. Матері ж доводилося крутитися як тільки можна, щоб прогодувати себе і сина. Вона працювала на двох роботах, але і там і там була прибиральницею. Спочатку вона прибирала у нас в школі, а після обіду відправлялася в найближчий магазин. Можливо, вона працювала і за прилавком, але я завжди бачив її лише, як вона наводить порядок в залі.

Не потрібно пояснювати, що бюджет такої родини дуже скромний. Павло завжди ходив в старому одязі, а міняв його тільки в міру того, як він переставав налазити на хлопця. Коли його однокласники на перервах сиділи у своїх гаджетах, Павлові залишалося тільки дивитися у вікно або читати підручник, адже його мама не могла виділити зайві гроші, щоб купити щось для сина. Однак хлопець зовсім не соромився своєї матері. Ми часто бачили, як в старших класах він залишався після уроків і допомагав мамі. Він носив відра води по коридорах, іноді навіть мив і підмітав сам підлогу.

Хтось намагався над ним жартувати або знущатися, називаючи всякими образливими словами. Було видно, що Павло переживає з цього приводу. Однак в 10-11 класі багато хто помітив, що він не звертає увагу на жарти, які однокласники адресували йому. Поступово кпини припинилися, адже «жертва» ніяк на них не реагувала. Можливо, у них з’явилися інші інтереси, нові друзі, хтось посилено готувався до іспитів, тому часу для безглуздих жартів не було. Звичайно, були і школярі, які спілкувалися в Павлом на рівних. Однак постійної компанії у нього не було, як і дуже близьких друзів. 

Він здавався дуже самостійним, як ніби не потребував суспільства інших людей. 

Однак глузування інших – це не найбільша проблема, з якою міг зіткнутися Павло. Напевно, у вашій школі теж була така вчителька: доброзичлива і усміхнена з дітьми багатих батьків або середнього достатку і грубіянка з тими, у кого мама і тато були простими робітниками або заробляли мало. Зрозуміло, що мама Павла була обмежена в грошах, тому вчителька любила зриватися на ньому.

Не пощастило, навіть можна сказати, подвійно. Адже такою вчителькою виявилася наша класна керівничка, Світлана Василівна. Вона вела у нас також і два предмети: біологію та хімію. Звичайно, як доросла людина, зараз я розумію, що вона була лицемірною і лукавою. Особисто мені було гріх скаржитися на відносини з нею, тому як до мене вона ніколи не чіплялася. Але ось Павла вона любила викликати до дошки мало не кожен день. Коли ж вона виявляла, що він погано прочитав параграф, чогось не зрозумів або недоробив домашнє завдання, відразу починала знущатися над ним і говорити все, що думала, не соромлячись у виразах. Звичайно, всі діти в класі сміялися.

В кінці одинадцятого класу відбулася чергова догана. Тоді Світлана Василівна розійшлася особливо сильно. А на завершення своєї повчальної розмови випалила фразу: «Май на увазі, Ільїн, ти – син прибиральниці. Ти ніколи не станеш директором. Аналогічно як і син директора ніколи не опуститься до роботи прибиральником». Цю фразу дослівно запам’ятав навіть я, не кажучи про Павла. Він не став тоді сперечатися з учителем, мовчки стиснув зуби і повернувся за парту. Насправді, я б навіть не розповідав цю історію, якби не те, що зовсім недавно сталося з нами.

Павла після випускного не бачив ніхто з наших однокласників. Ніхто з ним не спілкувався і не шукав зустрічей. Кілька разів я заходив на його сторінку в соціальних мережах, але там було всього кілька фотографій, які до того ж ніколи не змінювалися.

Минуло вже понад 15 років з моменту випуску, хтось із наших однокласників запропонував зустрітися. Звичайно, ми довго збиралися. Минуло кілька місяців, перш ніж ми нарешті зібралися. У когось були невідкладні справи, хтось не міг залишити дітей, інші взагалі перебували не в нашій країні. Але нарешті ми зібралися в одному з ресторанів міста. Звичайно, вечір не обійшовся без запрошення нашого класного керівника Світлани Василівни.

Обов’язковою темою таких зустрічей є обговорення того, хто і чого досяг у житті, де працює, чим займається. Всім було цікаво це дізнатися. Один пишався тим, що займав пост менеджера в компанії світового масштабу, інший задовольнявся тим, що працював в таксі, а хтось і зовсім не працював ніде. Навіть через стільки років Світлана Василівна єхидно запитала у Павла, чим займається він.

Павло відповів коротко, але по справі: «Інтергал-буд». Вчителька припустила, що він працює будівельником. Однак Павло просто кивнув головою, не уточнюючи нічого. Ми продовжили веселитися. З’ясувалося, що хтось із нас змінився кардинально, а хтось яким був, таким і залишився.

Уже ввечері, коли багато хто з нас почали збиратися додому, Павло встав з-за столу і сказав, що оренду залу і меню він сплатить особисто, а зібрані на вечір гроші нам повернуть. Так, той самий Павло, який колись мив підлогу в школі, допомагаючи своїй мамі-прибиральниці. Тоді я подивився на обличчя Світлани Василівни, таким кам’яним я не бачив його ніколи. Адже всі розуміли, в яку суму обійшовся багатогодинний банкет на 30 з гаком людей. 

Павло сказав: «Власником цього ресторану є я. Мені було б приємно пригостити своїх однокласників». Обличчя нашої класної керівнички продовжувало кам’яніти. Павло ж без жодної задньої думки запропонував Світлані Василівні довезти її до будинку. Вже через кілька хвилин до вхідних дверей ресторану під’їхав новенький мерседес з особистим водієм Павла. Наша вчителька так і сіла з відвислою щелепою на шкіряне сидіння комфортного салону.

Такого повороту подій ніхто з нас точно не очікував.

Пізніше однокласники почали цікавитися, звідки у Павла стільки грошей, адже він просто син прибиральниці. З’ясувалося, що у нього свій будівельний бізнес, кілька великих і прибуткових об’єктів у власності, а його мама давно живе в просторому котеджі.

Ця зустріч запам’яталася мені надовго. Маючи хорошу посаду і зарплату, я часто думаю про те, що все, що ми маємо – це виключно наша заслуга. Не наших батьків або бабусь. Це все, чого змогли домогтися ми самі. Але нехай навіть ти заробляєш мільйони доларів, важливо залишатися людиною, що і показав всім нам Павло. Він зовсім не хизувався своїм станом, а до вчительки, яка колись висміювала його, поставився з повагою і пошаною.

Як ви вважаєте, Павло дав хороший урок своїй вчительці?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector