З Тамарою, мамою Дмитра, я жив по сусідству років з восьми. Пам’ятаю ще її маленьким смішним дівчиськом з величезними бантами і шкільним ранцем. Я був старший на два класи, на перервах бувало смикав її за кіски, а коли підріс почав проводжати до будинку і захищати від кривдників. Охочих було хоч відбавляй – відтоді, як не стало батька Тамари мати запила і зовсім перестала стежити за дочкою.
Потім вона зникла.
– Мама, а де Тамара? – запитав я, коли вже тиждень дівчинка не з’являлася в школі.
– В дитбудинку вона, синку, – погладила мене по голові мама.
– Що ж це значить, я більше її не побачу?
Вона помовчала, а потім сказала:
– Юра, забудь ти цю Тамару, нащо вона тобі здалася. Краще алгебру підтягни, кінець чверті на носі …
Через кілька років я закінчив школу і пішов в армію, а коли повернувся першим же ділом в надії постукав в заповітні двері. Мені відкрила красива доросла Тамара, вона посміхнулася, кинула кілька чергових фраз, а потім я побачив її кругленький живіт, і чоловіка, який визирнув з-за її спини.
– Хто там, Тамаро?
– Так сусід, давно не бачилися. Гаразд. Заходь якщо що …
Вона закрила двері, а я ще довго стояв у коридорі, прислухався до голосів, віддаленого сміху, і лише одна думка крутилася в голові: «Запізнився …»
Потім я поїхав до тітки, вступив до університету, там і влаштувався на роботу, кілька разів на рік незмінно відвідував матір, батька у мене не було. Вона просила повернутися, але я не міг жити і бачити Тамару кожен день, дуже вже недооцінював я своє колишнє захоплення цією дівчиною. Лише зараз я зрозумів, що любив її весь цей час і кожну зустрічну мимоволі порівнював з Тамарою.
Час минав, в рідне місто я повернувся, коли захворіла мати.
У перший же вечір побачив її … вона була така ж красива. А поруч з нею крокував її вже дорослий синочок …
***
– Дядьку Юра, допоможіть нам з мамою ліжечко зібрати для сестрички, – на порозі стояв сусідський хлопчина Дмитро і запитально дивився на мене.
– Звичайно допоможу, Дмитрику, а батько то де ваш? Давно не бачив…
– Пішов він, я тепер за старшого, так ви йдете?
Того вечора ми, зібравши дитяче ліжечко, ще довго сиділи на кухні, пили чай, згадували дитинство і юність. Тамара розповідала, як їй нелегко довелося в дитячому будинку, Дмитро крутився поруч, показуючи мені свої іграшки і книги. На мить я уявив собі, що не було цього іншого чоловіка в житті Тамари, що поруч зі мною любляча дружина і син …
– Спасибі тобі Юра за все, – сказала вона тоді – ось якби Діма був таким … ми розлучаємося.
– А як же…
– Дитина? Нічого, виховаю, я сильна, Юра, я впораюся. Ось тільки чоловічої руки іноді не вистачає в будинку, – сказала Тамара з сумом.
– Так клич, якщо треба, я тепер тут буду, нікуди не поїду …
А потім Тамару поклали на збереження, Дмитрика я забрав до себе. Так ми і прожили з ним удвох два місяці, що залишилися до появи на світ його сестрички. Я навів порядок в домі, практично кожен день ми вирушали на прогулянки, їздили в кіно і парк.
– Дядьку Юра, будь моїм татом – якось сказав Дмитро, серйозно поглянувши на мене. Я не знав, що відповісти, за весь цей час я так прив’язався до хлопчика, що зовсім не уявляв собі наше життя окремо.
І напевно тому, коли я зустрів щасливу Тамару з малятком з пологового будинку, питань більше ніяких не залишилося. Через кілька місяців ми розписалися, я дав Софійці своє прізвище.
Ось уже п’ять років я повертаюся після роботи в теплий і затишний будинок, до дітей і люблячої дружини. Ось воно щастя, а більшого й не треба.
Що ви думаєте про такий вибір чоловіка?
