Мама мені говорить: “Ой, замовкни, не хочу слухати весь цей твій негатив, набридло вже! Вуха в’януть!”

– Я вирішила: в такому разі взагалі матері дзвонити більше не буду! – розпачливо розповідає тридцятип’ятирічна Варвара. – Нехай дивиться позитивні новини по телевізору! Там все весело, під музику, не те що у нас … Уявляєш, так мені і заявила востаннє – досить нити вже, я більше не хочу слухати твій негатив! Розповідай мені про хороше … Так я б з радістю про хороше, тільки … де його взяти, гарне щось, а?

Останнім часом у Варвари і її сім’ї дійсно якось багато проблем. Почалося все півтора року тому, коли не на жарт занедужав чоловік. Діагноз, на щастя, не смертельний, але серйозний, що вимагає лікування і накладає масу обмежень.

Чоловік Варвари, який до цього був основним годувальником сім’ї, був змушений піти з роботи, але це ще пів біди. Нову роботу потрібно тепер шукати з урахуванням специфіки хвороби, а це значить, у віці майже сорока років міняти сферу діяльності. І на фізичній роботі чоловік тепер теж працювати не може, всі ці підробки кур’єром, водієм, двірником – мимо.

До того ж раз на два тижні в будній день йому треба ходити на лікування, та ще й час від часу їздити здавати аналізи, це теж в робочий час з ранку. Так що не посвячувати роботодавця у свої проблеми зі здоров’ям не вийде. Говорити про це відразу на співбесіді? Кому потрібен такий працівник, коли здорових за порогом натовп …

– Де ж знайти таку роботу, щоб в теплі, в позитиві, без нервів, з вільним графіком, та ще з нормальною зарплатою? – усміхається Варвара.

У підсумку ось вже понад рік чоловік сидить вдома, а Варвара працює на півтори ставки з одним вихідним раз в десять днів. По-іншому не виходить: інакше вони не зведуть кінці. Вони і зараз не шикують, грошей постійно не вистачає. Головна стаття витрат – іпотека, яку брали ще в часи хорошого життя, коли чоловік був здоровий і заробляв нормально, а тепер ось платять ледве-ледве, з величезним напруженням.

– Я вже думаю часом – кинути все, продати цю квартиру, повернути борги і перебратися в орендовану, найдешевшу! – зітхає Варвара. – Але сама розумію, що це шлях в нікуди. Так хоч дах над головою буде свій, нехай через десять років.

… Грошей немає, зі здоров’ям біда, і дитина теж не радує. Синові в жовтні сім, і, звичайно, в цьому році треба йти в школу. Але Варвара бачить і розуміє, що до школи її дитина абсолютно не готова. З народження у них стояв букет неврологічних діагнозів, і, попри заняття з логопедами та дефектологами, проблеми зберігаються досі.

Фахівці в один голос радять почекати ще рік – ну, раптом станеться диво, і мозок якось сам раз, і дозріє до навчання? Таке, кажуть, буває. Варвара, якщо чесно, вірить в це не дуже, але віддавати сина зараз в перший клас не хоче, це буде мука для всіх.

Благо, формально можливість піти в перший клас в наступному році у них є без всякої бюрократії – дитині на перше вересня ще не буде восьми років.

– Вирішили, що посидимо рік ще, хоча в садку нас теж не люблять і не чекають! – розповідає Варвара. – Розповіла мамі по телефону, що онук її в школу не йде. А вона давай сперечатися – мовляв, не вигадуй, йому сім років, він дорослий хлопчик, віддавай зараз! У вісім років йти в школу – ганьба! Що значить не готовий до першого класу, дурості, в школі повинні навчити всьому … Ну, їй просто говорити, вона дитини не знає майже і не бачить, не розуміє, як це він не висидить сорок п’ять хвилин уроку? Всі сидять, а він не зможе, що він, гірше всіх? Я вже втомилася їй повторювати, що так, гірше всіх! Діти вже в цьому віці і пишуть, і читають, і віршів знають купу, і аплікації вирізають. А ми тільки бігаємо і кричимо, про те, щоб ножиці йому дати, я і думати боюся …

Мама живе далеко, і масштабів проблеми не бачить. Тому і поради дає зі своєї дзвіниці. Займатися, мовляв, треба з дитиною, щоб він вірші знав. Книжки йому читати.

– Ти, каже, читаєш йому чи ні? – розповідає Варвара. – Не знаю, кажу, мені немає коли, батько начебто щось читає … Ось, кричить, я так і знала! Ви один на іншого спихаєте дитину, а потім дивуєтеся, що він у вас як Мауглі, в сім років до школи не готовий! ..

Варвара ображено зітхає.

– Я говорю, мама, а ти знаєш, що я працюю по чотирнадцять годин на добу шість днів на тиждень? Що у нас проблеми великі? Що у чоловіка зі здоров’ям біда, та й у мене теж не все гладко, я просто зуби зціпила вже і мовчу, бо якщо і я ще зараз захворію, то тоді завтра ми опинимося під мостом, в прямому сенсі? А вона – ой, замовкни, не хочу слухати весь цей твій негатив, набридло вже! Вуха в’януть! Не треба мені всього цього розповідати, розкажи краще що-небудь хороше! ..

Десь маму, напевно, можна зрозуміти – Варвара та сама відчуває, що у неї все в чорному кольорі.

– Всі діти маминих подруг дзвонять і хваляться: одні машину купили, другі будинок будують, у третіх дитина на міській олімпіаді з фізики перше місце зайняла! – розповідає Варвара. – І тільки я дзвоню і нию. Але як не нити, коли ось так у нас все погано?

А може, мама права, і нема чого батькам, які живуть далеко, розповідати про проблеми? Все у нас добре, живемо в столиці, працюємо, сина виховуємо, вчора купили нові черевики – і крапка? Чого нити в трубку?

Але навіщо тоді взагалі ці дзвінки, якщо не можна поділитися наболілим? Може, це все ж мати Варвари – егоїстка? Що думаєте?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector