Мама вигнала мене з квартири через тиждень після того, як я втратила роботу.

Мені було двадцять три. Я тільки-но закінчила університет і одразу вийшла на роботу – навіть тижня не відпочила. Бо мама кожного разу нагадувала, як їй важко мене утримувати.

Хоча це було неправдою. Ще з першого курсу я підробляла офіціанткою. Поверталася після опівночі, вставала вранці на пари. Сама платила за проїзд, одяг, зустрічі з друзями. Мама купувала хіба що їжу і платила комуналку. Але все одно була незадоволена.

Коли я нарешті отримала нормальну роботу, то почала платити навпіл за квартиру, купувала продукти, поміняла старі дерев'яні вікна у всій квартирі, купила мамі новий телевізор. Вона приймала це як належне. Мовляв, я тебе ростила – тепер твоя черга.

І ось одного вечора я прийшла додому з поганою новиною.

Мама сиділа перед телевізором. Якраз дивилася серіал – найцікавіший момент.

– Мамо, мене звільнили, – сказала я.

Вона різко обернулася і насупилась.

– Чому? Що ти наробила?

– Нічого. Скорочення. Я просто потрапила під роздачу.

– Не вірю! Я от тридцять років на одному місці – і нічого. Тому що добре працюю!

Я спробувала пояснити, що вона працює вихователем за копійки і їх просто нема кому замінити. Але мама вже не слухала.

– Давай шукай роботу! Так і знай – я тебе на своїй шиї не триматиму!

Я пішла до своєї кімнати. Хотілося хоч якогось слова підтримки. Але його не було.

Наступного ранку мама розбудила мене ще до того, як пішла на роботу.

– Мамо, я хотіла поспати.

– Поспати! – передражнила вона. – Роботу шукай!

Я шукала. Щодня розсилала резюме, ходила на співбесіди. Але досвіду мало, на нормальні місця не брали. Тиждень здавався мені цілком розумним терміном. Але не мамі.

Вона діставала мене щодня. Казала, що я лінуюся. Що якби хотіла – давно знайшла б. Хоча квартплата за цей місяць була оплачена мною. І продукти теж мої.

А потім стався той вечір.

– Якщо до кінця тижня не знайдеш роботу – вижену тебе з квартири! – сказала вона. – Живи як хочеш. Я тобі нічого не винна!

Я стояла і дивилася на неї. Весь останній рік я тягнула цей дім разом із нею. Вікна, телевізор, квартплата, продукти. І ось у відповідь – ультиматум.

– Зрозуміла, мамо, – тихо відповіла я.

Наступного дня, поки її не було вдома, я зібрала речі і поїхала до подруги.

Того ж вечора мама зателефонувала. Кричала, вимагала повернутися.

Я вислухала і спокійно сказала:

– Не хвилюйся. Я більше не буду сидіти на твоїй шиї. Тепер кожна сама за себе.

І заблокувала її номер.

За тиждень я знайшла роботу. Нормальну, з гарною зарплатою. Ще за місяць зняла власну квартиру. Вперше в житті я засинала без відчуття, що комусь щось винна.

З мамою поговорила лише через місяць. Сама зателефонувала.

– Доню, пробач. Я з гаряча. Повертайся, – сказала вона.

– Ні, мамо. Я живу окремо. У мене все добре.

– Хоч в гості приїжджай.

– Колись. Поки що не хочу.

Я не знаю, чи пробачила їй. Напевно, частково. Але те, що вона сказала тоді – не забула.

А ви б змогли пробачити таке рідній людині?

Valera

Популярне