З моєю подругою дружила лише я. Мені було жаль низеньку і повну дівчинку. Те, як вона одягалася часто викликало бурхливі реакції в однолітків. Старі бабині жакети з кольоровими ґудзиками, і великі безрукавки. А її фігуру часто назвали “гарбузом”.
Її улюбленою річчю був мамин ангоровий зелений гольф. Ми до кінця школи так і не побачили її в короткій спідниці. Її звали Марта.
У підлітковому віці Марту найшвидше обсипало прищами. Як вона не встигала помити волосся, то виглядала ще жахливіше. У ньому було видно стільки лупи, що мені здавалося, наче це вона знімалася в рекламі шампуню. А ще вона неохайно їх розчісувала, і її коси нагадували хвости мишей. Якось наша класна керівниця натякнула, що з каре Марті було б дуже гарно. Дівчина лише розсміялася і сказала, що хоче волосся до п’ят.
Її мама була такої ж думки. Це ідеальна довжина, щоб чим більше нав’язати на нього різних кольорових гумок і шпильок з блискітками та квіточками. Рожеві, жовті, фіолетові. У старших класах це виглядало дуже безглуздо. Ніби вона носить їх ще з дитячого садку. Навіть сонечко посміхалося на тих приколках. Ще у неї були дивні салатові лосини та рожевий ангоровий светр з помпонами. Як тільки хтось торкався до неї, то клас нагадував урок фізики, де спостерігали за електричними зарядами.
Хлопці Марту не цікавили. Та і вона їм не подобалась. Вона була для всіх порадницею.
– Скажи, а мене любить Олег чи Іван? – Постійно хтось з дівчат запитував її.
– Ти варта кращого, вони обоє зацікавлені іншими дівчатами.
І виконувала роль носія таємних записок, чуток і секретів.
– Ігор зізнався, що ти йому подобаєшся! – пошепки сказала Марта на вухо Лілі.
– Ти впевнена?
– Звісно! Ти не бачила, як він на тебе дивиться!
– Йти та придивись уважніше, бо я не впевнена! – наказала їй Ліля.
Інша дівчинка б на місці Марти вже розвернулась і пішла геть в іншу сторону. Але Марта була не такою. Однокласники з легкістю могли позичати її речі, посилати за булками в їдальню і журналом до учительської. Марта була безвідмовною. Я не розуміла чому, поки не прийшла якось до неї додому.
Квартира у них була така ж старомодна, як і одяг на них. У ній було тихо, рипав лише старий паркет. Чай вони робили у самоварі. А мама Марти не розмовляла, а шепотіла. І завжди питала у дочки її думку.
– Що скажеш про цю сукню? – питала вона дочку, ніби та була її подругою ровесницею.
А я згадала, як зранку моя мама не дозволила одягнути спідницю.
– Я б хотіла сходити в кафе у суботу. Як тобі ідея? Чи може на виставку картин? Як би ти хотіла провести час?
І, справді, мама Марти цікавилася, як дівчинка хоче відпочити. А моя тільки ставить мене перед фактом, що ми йдемо у гості, до родичів, яких я терпіти не можу.
У тій квартирі Марта любила носити синій махровий халат. Попри їхню дивакуватість я часто помічала, як вона обіймає маму. Хоча їхній дім нагадував інший світ, вони часто сміялися і жартували. А ще любили обговорювати книги, які читали разом і слухали музику. Інколи, навіть, наспівували одну пісню, бувши в різних кімнатах. Ще вони робили зарядку біля дому, щоб тримати себе у формі.
Коли ми втрьох сиділи за столом і пили чай я почувалася не у своїй тарілці. Я була зайвою в усіх сенсах. Була не так одягнена, не так виглядала, не вписувалась у ту атмосферу і спокій, що там панували. Це зі мною дружили зі жалості.
Для Мартиної мами її дочка була найгарнішою у світі. Вона для неї була, як золотий кубок з якого неможливо звести погляд, пишалася дочкою, кожним її словом і жестом. Її розпирала гордість за те, що вона була її мамою.
Коли Марті подобалось печиво, мама обіцяла купувати тільки його. Коли в Марти змерзли пальці, мама зразу шукала журнали зі в’язанням і шукала там схеми рукавиць. На сторінках вона робила помітки тих речей, які подобалися Марті та планувала їх усіх зробити.
– Вродлива, правда? – звернула увагу Марта, на руду модель у в’язаному костюмі.
– Хіба? Нічого особливого у ній. А от ти. – поправляючи її пасмо Марти відповіла мати.
У цей момент лупа з волосся посипалася прямо на журнал. Я відвернула погляд, щоб не присоромити їх, та це було нереально.
Одного дня на урок прийшов психолог і роздав анонімні анкети. Там було 15 питань на зразок: “Кому ви довірите свою таємницю?”, “Хто першим дізнається про твою проблему?”, “Хто для тебе приклад для наслідування?”. Мені було цікаво, кого обере Марта. Бо мені не просто було відповідати на них. Вписуючи останню відповідь – ім’я найкращої подруги Іри, я повернулася до Марти. Вона вже давно сиділа, склавши руки, перед готовою анкетою.
– Такий легкий тест, у мене на всі питання відповідь “мама”. – Нахилилась Марта і промовила це до мене з посмішкою.
Та у мене було навпаки – жодної відповіді про маму, лише друзі, сестра і кумир дитинства. У шістнадцять років підлітки відсторонюються від батьків. А в 45…
Пройшли роки. Я зустріла Марту в бібліотеці біля мого дому, вона там працювала. А впізнала я її по гольфу і тим самим приколкам у волоссі. Ми були раді бачити одна одну і стали розмовляти.
– Як ти? Як твоя мама? – Спитала я, бо і не уявляла їх окремо з часів школи.
– Без поняття! Я з нею 7 років не бачилася!
Від почутого я просто не знала, що й відповісти.
– Я спочатку не розуміла, але вона зіпсувала моє життя. Її було надто багато! Тепер я хочу пожити лише для себе…
Чи правильно виховувала мама Марту? Якою могла б стати дівчина?
