Вона кинулася обійняти сина, обійняти мене, внучку. Вона навіть трохи підскакувала від нетерплячки. Ми перевезли її речі, Тамара Михайлівна обходила свої володіння.
Так вийшло, що мама чоловіка певний час жила з нами. Її старша дочка, Аня, обдурила свою матір при розподілі квартири. Залишити Тамару Михайлівну на вулиці ми з чоловіком не змогли.
У нас вдома свекруха відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати, поїсти її доводилося витягувати мало не силою. Тамара Михайлівна – інтелігентна скромна жінка, ми з нею завжди ладнали. Так що особисто я в спільному проживанні проблем не бачила. А їй було незручно жити з нами.
Вона постійно намагалася дати нам гроші зі своєї і без того невеликої пенсії:
-Ось, за оренду трошки, візьми. – раз на місяць мама чоловіка сунула мені конверт.
Я відмовлялася. Я вважала, що мамі чоловіка гроші потрібніші. Тим більше, ми не бідували. З нашого боку ніколи не було ніяких натяків ні на оплату квартири, ні на покупку продуктів. Я вважаю, це свинство – брати гроші з настільки близького родича. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його хорошою людиною.
А Тамара Михайлівна так не могла:
– Мені не комфортно, що я сиджу у вас на шиї. І що заважаю вам, у вас своя сім’я.
Поки ми з чоловіком були на роботі, а дочка в школі, Тамара Михайлівна цілими днями прибирає і все вимиває. Сама вона не прихильниця великої чистоти, але так вона старалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не обтяжувала, але це було марно.
В туалет свекруха теж не могла пройти, коли всі вдома. Вона терпіла до останнього, а в її віці це неприпустимо. Розмови і вмовляння ні до чого не привели:
– Я в гостях і веду себе відповідно. Ви не можете мені нічим дорікнути. – вперто тиснула губи свекруха.
Тоді ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо в передмісті, навколо новобудов – приватний сектор і кілька селищ. В одному з них продавався невеликий будинок – одна кімната, кухня, сан вузол.
Маленький будинок з панелей, зверху обшитий сайдингом, виглядав досить симпатично. Упорядкований, що важливо для людини пенсійного віку – газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка в 6 соток з різними посадками.
І ціна була досить адекватна. Порадившись з мамою чоловіка, рішення було прийнято: беремо. Частина грошей у нас була, половину взяли в кредит. Переїзду Тамара Михайлівна зраділа. У неї на очах стояли сльози, вона кілька раз перепитала:
– Це мені? Це мій дім? Правда? – почувши позитивну відповідь, вона розплакалася від щастя.
Вона кинулася обіймати сина, мене, внучку. Вона навіть трохи підскакувала від нетерплячки. Ми перевезли її речі, Тамара Михайлівна обходила свої володіння:
– Тут огірочки будуть, там яблуню висаджу. Варення буде – пальчики оближете!
Вона скомандувала, як розставити меблі, і розклала речі. Ми відкланялися, отримавши чергову порцію подяк і запрошення в гості.
Будинок був оформлений на чоловіка.
– Не вистачало ще щоб Анька прийшла частку свою вимагати. Так краще буде – погодилася Тамара Михайлівна.
Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через пів року. Захопити квартиру їй здалося мало, і вона приїхала до Тамари Михайлівни набиватися в спадкоємиці.
Наскільки я зрозуміла, спочатку Аня з сином планували оселитися у своєї мами. Але, на щастя, розміри будинку не дозволяли їм розташуватися з комфортом: якщо для однієї людини кімнати в 15 квадратів цілком достатньо, то ужитися на них втрьох – досить проблематично.
Материнське серце відходить. Який би біль не завдавали діти, ми все одно їх любимо. Тамара Михайлівна раділа візитам дочки, яка привозять їй онука. Приїжджала Аня до мами доти, поки не дізналася про те, що будинок моїй свекрусі не належить.
Зрозумівши, що ловити нічого, Аня зникла так само стрімко, як і з’явилася.
Тамара Михайлівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, обробляла, виполювала бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – пенсіонерка розцвіла.
В моїй історії немає драми або нахабства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе. Тамара Михайлівна мене прийняла, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поганого слова.
І, коли настала наша з чоловіком черга відплатити цій чудовій жінці за добро, ми це зробили. У міру своїх сил, звичайно.
Що ви думаєте про такий вчинок сина Тамари Михайлівни?
