Моя матір не дає мені спокою. Через неї я не можу жити самостійним життям і присвячувати свій час власній сім’ї. Кожного дня вона телефонує зі сльозами на очах і просить, щоб я прийшла до неї.
З чоловіком ми одружилися 5 років тому. За цей час ми стали щасливими батьками двох діток. Це накладає на мене певні обов’язки, які забирають багато часу. Молодша донька часто хворіє, тому я навіть не можу віддати її в дитячий садочок. Мені довелося відмовитися від роботи і продовжити свою декретну відпустку. Окрім виховання дітей, я займаюся готуванням та прибиранням. Після всіх турбот у кінці дня в мене практично немає сил.
Проте моя мама цього абсолютно не розуміє. На її думку, у мене немає жодних проблем і я цілими днями те й роблю, що віддихаю. Саме тому вона завжди дзвонить і вимагає, щоб я перестала лежати на дивані і приїхала до неї допомогти з прибиранням.
Та все ускладнюється й тим, що матір живе на іншому кінці міста. Для того, щоб добратися туди разом з дітьми піде декілька годин. Я не завжди встигаю у себе вдома поскладати усі іграшки, а де мені знайти час ще на чужий будинок? Але як донести це до мами я не знаю. Здається, що її ніщо не цікавить, окрім себе самої. Вона просто відмовляється чути мене і навіть не пробує ввійти в моє становище.
Наприклад, інші бабусі навпаки допомагають з онуками. А що зробила моя мама? Вона прийшла до мене в гості одразу після виписки з пологового і розсілася в очікуванні частувань. Мені в обезсиленому стані довелося йти на кухню, ставити чайник і накривати на стіл. Сперечатися не було сенсу, адже будь-яка відмова образила б її. Та й сил на сварки у мене зовсім не було.
Думаєте, на цьому все закінчилося? Ні. Вона почала критикувати скатертину, якою був накритий стіл, прискіпуватися до жирності супу та скаржитися на черствий хліб. Я почула лише сотню претензій, але ні одного слова підтримки. Як би я не намагалася догодити матері, вона все одно знайде причину для докорів. Будь-яким вчинком чи результатом вона розчарована. З того часу з дітьми бабуся ніколи не сиділа й не няньчилася, мовляв, це не її обов’язки.
При цьому всьому вона щодня телефонує мені зі звинуваченнями. На її думку, я маю приходити до неї кожного дня і у всьому їй допомагати. Нібито мені справді немає чим зайнятися.
Буквально кілька тижнів тому мій терпець увірвався і я сказала все, що думаю. Через це у нас виник конфлікт. Мама образилася і більше не дзвонила. Я також не збираюся робити перший крок. Тим паче моє життя стало легким і спокійним. Я давно не відчувала себе такою щасливою. Якщо чесно, то я б давно знайшла привід з нею посваритися, якби знала, що буду себе так чудово почувати. Зараз мені абсолютно не хочеться навіть чути про неї. Нехай живе своїм життя і робить те, що вважає за потрібне. Адже навіщо мені потрібна така мати?
А на чиєму ви боці в цій ситуації?
